Олег також почував хвилювання — за Чорного і через нього,— вперше в житті слухав таку сповідь, яка і приголомшила, і прилякала його, одначе не міг стриматися, його самого запалив вогонь, який горів у Чорному.
. — За що ж вони вас, Василю Гордійовичу?
Лідія Григорівна метнула на нього докірливий погляд.
Чорний дивився, але, мабуть, нічого не бачив, він дивився кудись назад, у чорну прірву, й чув тільки Олегів голос.
— На фронті, в сорок п’ятому... Кошечкін, полковник засратий... Гнав у лоб на кулемети рота за ротою. Там річечка з гнилими берегами, танкам не пройти. Німці по той бік у селі на горбі засіли... Косовиця... Почекати б до ночі... Так ні... Вона ось прибігла, медсестрою тоіхі була в госпіталі... Госпіталь підплив кров’ю. Сорок п’ятий, вже ж не було потреби...
— А може, Васю, і йому такий наказ був? — благально мовила Лідія Григорівна.
— "Любой ценой?" Може, й був. Все одно... гад смердючий. Я вскочив на НП, а він прилип до амбразури, у бінокль дивиться, в ніші під рукою баклажка і в руці чашка з спиртом. А сам — хоч викрути. "Що ти робиш? Зупинися!" "Пшел... к матери". Вибив з руки чашку... "В трибунал!" "Стріляй!",—ординарцю. І сам пістолет з кобури рве. Я деменув ординарця... І вистрелив перший... На жаль, оклигав тоді Кошечкін... Так що не спокутував його кров’ю всю свою гидь... Вискочив нагору. Тямлю все й не тямлю... Вже тямлю... Хоч нічого не бачу. Йду... Обстріл... А я й не пригинався. І тут... На лихо чи на щастя мене шарахнуло міною... Півтора роки по госпіталях... І ще півтора під трибуналом... І там — ноги... Просто на засіданні. Колеш голкою — не чують...
— То від поранення,— несміливо Лідія Григорівна.
— Я вже починав ходити. Добили. Отака моя історія,— вихекнув.— Я своє получив. Вони — теж. В орденах, при чинах... Ваш на баш. У мене навіть медальки "За победу над Германією" нема.— Саркастична усмішка викривила його губи.— Не заслужив. Так було й буде. Або буде ще гірше. Це також історія.
Відсвіти полум’я танцювали на його щелепастому обличчі, сива кучма розсипалася, звисла над лобом, від того воно здавалося зловісним. Гребонув п’ятірнею кучму, налив тільки в свою чарку, забувши про чарки Олега та дружини.
Плечі Олегові зморозило. Він на мить уявив темінь душі Чорного, здригнувся, що там у ній? Може, не бачить і сам, але, либонь, там стільки всього... й такого, від чого можна й збожеволіти. Почувався моторошно, й водночас якось жаско та дивно йому було. Хто він, цей чоловік? Дурень? Розкаяний грішник? Провокатор? На провокатора не схожий...
Аж піт виступив на чолі. Слухав у подиві, майже в трепеті, вперше бачив таку людину і чув слова такої страшної сповіді.
І він, і Чорний... Обоє люди — на двох полюсах життя, ох, не хотів би він бути в шкурі Василя Гордійовича, і мимоволі зрадів, що йому не довелося пройти по такій крутій тропі.
Багаття востаннє салапнуло жовтим язичком і погасло. Крізь віття проклюнулися великі білі зорі, які здавалися дозрілими білими черешнями.
Лідія Григорівна зібрала тарілки, підвелася й пішла. Десь далеко, пробуючи голос, рипнула гармошка, завела "Огней так много золотых", в берегах ошаліло бив перепел. Зійшов гостросерпий місяць, залив мертвотним світлом садок, убогу хатину відставного підполковника, гору по той бік вулиці. Ніч накрила совиними крилами землю. Тепер Олег розумів, чому в Чорного така убога хатина і чому така виснажена дружина — вона й зараз працює медсестрою в дві зміни.
— Не знаю, може, я великий злочинець,— порушив мовчанку Чорний.— А може, не я, а інші... Кваша тут у мене в голові... Що я кому заподіяв... Не в тому зараз справа... У Бога я не вірую і в петлю не полізу... Ще й через те, що ні в яке добро не вірю, як і в попів... і в усіляких інших праведників... Де вони, покажи мені хоч одного... Та й... для людей дрюка треба, це теж таки правда, попусти їм... і вони один одного поїдять.
Олег вирішив більше не зачіпати болячку Чорного, вернутися до попередньої розмови. Той сидів утомлений, зронивши руки на коліна. Від' річки тягло вільгістю, небо перехнябилося, місячний серп висів на вершечку осокора, він вже вижав небесну оболонь, і по ній блискотіли зрізані стебельця-зорі. По горі в нетрищах гасав божевільний сміх, то, як сказав Чорний, літала з місця на місце сова. Може, й справді божевільна.
— Дивно, нічого цього, що ви розказуєте про гайдамаків, не знає Параска Семенівна.
Чорний пирхнув у темряві, неначе роздратований кіт.
— Що вона знає, хом’ячка... Стукачка.
— Стукачка? — здивувався Зайченко.
— А то що ж... Стукачі — вони скрізь.
— Як це скрізь? — ще дужче здивувався Олег.
— Ну... скрізь. Будь-де. Такий принцип. У кожнім учреждєнії. І у вас також. Стопроцентно.— Олега тіпнуло. Шарпнувся думкою до інституту, до своїх. У душу війнуло холодом. Неначе була захищена, зачинена і враз — щось відчинило ту затулу.— А як же, неодмінно. І в селі. В школі, в усіх бригадах. Пустоти не буває. Я їх усіх знаю тута в селі. Приїде уповноважений по молоку або по яйцях... І тупають по одному. Для близіру викличе й кількох таких... не стукачів. Після того, як культ надкололи, деякі перестали ходить на ту сповідь. І теє... Зійдуться двоє сусідів, звісно — дурне село: "Ой, Макаре, якби ти знав, куди я був ускочив". "Не кажи, сусіде, я й сам"... Деякі справді вскакували... Був у полоні... Визволили, а тоді: "Або Сибір, або дембельнемо й ходитимеш до кума". І що робити бідаці, знає: наші табори ще лютіші. Не витягне, загнеться. А настраждався ж... Вмирати не хочеться... Отако. Тепер бардак пішов у органах. Розпустили. Колись був порядок. Спробував би хто-небудь гавкнути...
Олег відчув дивну порожнечу в грудях. Останні слова Чорного щось перевернули в ньому. Думка зблиснула, неначе гайдамацька шабля: "Хто ж у нас... у відділі?"
— Ви так... Той порядок. Хапали людей... Пальці в двері, голки під нігті.
— Ха-ха,— хахакнув Чорний.— Що там голки. А коли отако — сидить чижик на стільці, а йому: "Сядь рівно, ноги вмісті", а тоді торк — кнопочку в столі, і капкан клац — за ноги. И провалиться плита під ногами, в два пуди, вириває з того самого місця ноги, тягне в преіс-подню, во мрак... "Скажеш? Підпишеш?" Все підпише.