— Кіно,— скривив у посмішці губи Клін.
— Кіно і німці,— сказав Гопаков.— Було і в книжках не раз. Примітив. Артист, а не міг вигадати чогось свого.
Дядько розгубився, знітився і враз з великого, важкого, красивого чоловіка зробився маленьким, скрюченим і жалюгідним. Дихав важко, витер рукавом спітніле обличчя...
— Справді... не так...— голос йому тремтів.— Мене витягли... И ще вхопили кілька чоловік. І повезли в машині до села. То була редакція районної газети з Вінни-чини. Нас закинули до хліва...
— Дерев’яного, лісяного? — Клін.
— Дерев’яного, з плах... Там гній коров’ячий і ще один засторонок з соломою. Водили по одному допитувати. І мене також... А що я знав? Нічого... В мене документи: гонщик скоту. Читали, роздивлялися. Розпитували. Я розказав: звідки, з якого колгоспу. І мене відпустили. Своїх під скиртою не застав, пішов їх доганяти. Не додому пішов, а на схід,— підвів голову.— Ви не вірите? От клянуся всім...
— Звідки ж ви знали, що ваш колгосп пішов на схід, а не додому?
— Сліди на стерні... Та й там ще один табун лишився... Не пішов... Вони й сказали.
Дядько проклинав у думці годину, коли, нагнавши валку, розказав усе це двом гонщикам, товаришам по валці. Либонь, це від когось із них емгебісти довідалися, що він таки побував у німців. А тоді подумав: але ж вони мали їм розповісти саме отако, як оце розповів щойно я.
— Взяли й випустили? — у голосі Кліна — їдка іронія.
— А нащо я їм... гонщик...
— Ніхто зі знайомих у німців тобі не зустрівся?
— Знайомих? Та хто б... Німці ж...
— Ото ж бо й є, що німці...
— Та нічого, нічого більше не було,— розпачливо заволав Дядько.— Подивилися документи, розпиталися... Дітьми своїми клянуся...
— Ану не репетуй,— грюкнув кулаком по столу Клін.— І дітей до протоколу не ший. Ти на слідстві, а не в церкві.
Допит Дядька тривав "на конвеєрі" ще чотири дні, по три-чотири протоколи за добу. На п’ятий день перед Кліном сидів уже не самовпевнений, дотепний, хоч і не вельми талановитий, конферансьє, не людина з ображеною гідністю, певна себе, а її подоба — викручена, обезволена, з червоними трахомними очима й запалими неголеними щоками, яка безнадійно, тупо повторювала ті самі слова:
— Сказав правду... Більше нічого не було.
А коли слідчий починав знову налягати круто, казав:
— Нічого не знаю... Розстріляйте... безневинного. Мені байдуже.
— Міру покарання визначить суд...
У ту мить Гопаков, який в цей час також сидів у кімнаті й уважно спостерігав за Дядьком, підійшов до столу, нагнувся (зачісане на лисину жовто-руде пасмо зсунулося на лівий бік, за ліве вухо й звисало, наче "оселедець" у запорожця), розкрив тоненьку папку, яка лежала перед Кліном, і поклав перед допитуваним фотокартку.
— А цього чоловіка ви не знаєте?
Дядько глипнув червоними очима й сахнувся. При тому сахнувся двічі, спочатку, що побачив мертву людину, а вдруге, що упізнав її:
— Данило!
— Прізвище? — Клін.
— Засядько.
— Де і за яких обставин познайомилися?
— За яких обставин?.. Вчилися разом у школі. До восьмого класу.
— Розказуйте! — Гопаков.— Не поспішаючи. Все, що знаєте.
Дядько зітхнув глибоко, непевно — не відав, на добрий чи лихий карб буде розповідь.
— Що я знаю? Кажу ж, вчилися в одній групі й жили по сусідству. Ну... як усі школярі, іноді разом учили уроки, бігали на вигін гулять... Я після сьомого класу поступив у Черкасах на бухгалтерські курси, покинув їх через три місяці, поробив трохи в колгоспі й наступного року поступив у культтехнікум. Була в мене така струнка... На сільській сцені грав усілякі смішні ролі. Данило кінчив десятирічку...— Дядько пожував сухими губами, йому пересохло в горлі, чи то від спогадів, чи то від безсоння та допитів.— Дайте води... Приїжджав я на канікули... Двічі — одне літо працював масовиком у піонерському таборі, "затєйніком",— скривився й запобігливо поглянув на Гопакова, хотілося справити хороше враження.— Також іноді зустрічалися... Сусіди... До дівчат на колодки разом ходили і до сільбуду. Оце й усе...— Пив зі склянки, й борлак стрибав на горлі.— Данило поступив у Києві до педінституту — вчився він добре, пам’ять мав катівську... себто професорську. А далі... все інше...— вже од людей... Можете довідатися самі... Заарештували там його за щось... В окупацію вернувся, розказував, ніби був у армії, воював...
— На чиєму боці? — Клін.
— Мабуть же, на нашому. Потім служив у поліції. А як наші почали наступать — десь дівся. З німцями подався... А він...— що? — одважився.
— Це вас поки що не стосується,— перебрав у свої
руки допит Гопаков.— Тобто, стосується... Ще й як... Він, цей Засядько, до вас ішов, через кордон...
Дядько здригнувся.
— Чого йому до мене йти?
— Оце ми й хочемо знати. Вашу версію...— розповідь ми перевіримо... Поки що будемо вважати, що вона правдива. Спробуйте подумати — чого він до вас ішов. Шпигуні
Дядько нервово знизав плечима:
— Не знаю чого... Щоб я йому на гармошці пограв. — Зрозумівши, що жарт недоречний, злякався: —— Іншого не можу придумати.
— Не поспішайте й не гарячкуйте. Пригадайте все... Були у вас якісь спільні знайомі?.. Непевні? Щось, він вам дав на збереження? Щось таке казав... важливе про когось або про щось? Обійдіть думкою все село. З ким тоді водили дружбу...
— Нічого не давав. І знайомі... шкільні товариші...
— У когось із них були репресовані батьки? Хтось із цих батьків десь служив до революції?
Майже дві години — без крику, без натиску,— водив Гопаков навідними запитаннями Дядька по всіх Медве-дівських оболонях, хатах та задвірках, по юності та молодості. Втомився сам, Дядько ж наледве тримався на стільці. Гопаков пригадав усе, що розповів про За-сядька Коробченко, його звички та прикмети, всі їхні розмови — що той міг згадати й що було запротокольовано, й врешті запитав:
— А про коня в золотому нареті нічого не скажете?.. Може, це був якийсь ваш хлопчачий пароль?.. І про Залізняка Максима? Правда, Засядько згадував про це в маренні.
Дядькові на чоло набігли брижі...
— Хіба?.. Так до чого воно?
— Що?
— Була в мене книжка, від руки писана, в Миколаївському монастирі взята...
— Далі!
— Ну... Взяв її диякон Лузга. Він також жив по сусідству. У нього було двоє хлопців і дівчина, і всі хотіли вчитися. А їх, як дітей... цього самого... служителя культу— не допускали... Тоді він скинув з себе сан —просто в церкві, при людях — баби його трохи не вбили,— й поступив у соз, а далі в колгосп. Десь одразу після колективізації — точно не пам’ятаю, мені тоді років оди" надцять-дванадцять було,— палили архів і бібліотеку Миколаївського монастиря... Колгоспи возили в поле і палили... Міліція наглядала. І Лузга возив... і приніс ту книжку під полою, він тямив, що то. Один чоловік з нашого кутка так цілий віз собі привіз на підпал... А потім пішла чутка, що труситимуть, то він два дні в печі палив, аж зайнявся димар.— Дядько на мить замовк, попросив води ще. Попивши, розповідав: — Ну, це я так... До прикладу. Та книжка лежала в Лузги в прискринь-ку. Вечорами він її читав... Це вже пізніше... І ми — біля нього.