Торигнули двері, на порозі стала біла постать (біла сорочка, білі сподні), пустила струмінь у спориш просто з порога, Олена притислася до очеретяної хвіртки.
Нарешті — старий, покинутий, зарослий дерезою узвіз. Назустріч біг чорний пес — опущений хвіст, нерухомі проти місяця очі — холрдна паморозь жаху розсипалася в грудях, серце билося об ребра, ось-ось проломить їх, пес пробіг, навіть не повівши очима в її бік. Насторожені верби прошелестіли дрібним листям, відшукала в лепешняку за дня приготованого човна. Поклала Катеринку на оберемок сіна на дні човна, шукала весло й не знаходила. Хтось украв. Либонь, діти. Довго талапала руками по землі під вербами — гілляки або палиці не траплялося. Побігла до кущів верболозу, скрутила в’язи товстій верболозині. В’язи скрутила, а одірвати не могла. Вовтузилася довго, вхоркалася, а коли прибігла на берег... не було човна. Очамріла від жаху, толочила лепешняк, і врешті перечепилася через човен. Від струсу прокинулося дитя, нявкнуло, неначе кошеня, вона дала йому груди, й довго лежала поруч, поки воно не наїлося та не заснуло знову.
...А він чекав на неї. Незрушно сидів на коні на високому пагорбі... Козак із пісні... Таким Олегові увесь цей час чомусь уявлявся Залізняк. На могилі, на коневі, неначе привид. Над усією Україною, над її степами й лісами, над її горем і надією. Суворий, несхитний. І шабля в його руці горить, як свічка. Його содіяні й ще не содіяні гріхи висіли на ньому гирями, не міг їх скинути, ніхто не хотів їх відмолити, в кожного е свої, власні гріхи, через те й був такий — похмурий, нелюдимий. І погляд його... Він самим поглядом спалював польські штандари.
Либонь, він прийшов у світ не випадково, у цьому його сутність, саме такий чоловік, рішучий, сміливий, чутливий до чужого болю, стратегічно розумний тій українській добі був потрібний. Будь-який інший розчинився б у застраханій, а далі розвихреній, розжоханій масі, або став на бік тих, які зверху, й там би возвеличився й запанував. Залізняк за конфігурацією своєї душі не міг запанувати і зрадити свій народ. У цьому його історична і людська сутність, а все інше має дуже мале значення. Не був він ні сумирним працьовитим горшкарем, ні чоловіком собі на мислі, а був... зірвиголова і зух, кабеш-ник і відчаюка (молодим), з профілем орла, невтомний тілом і духом, хотів стоптати під себе хижий світ і оновити його, і населити добрими людьми, про це мріють усі, хто постає проти неправого світу, й добру пам’ять залишають по собі ті, які гинуть, бо справедливого світу ніхто створити не може, його творив Бог, та й то не зовсім вдало. А ще він був надзвичайно довірливий, його не важко було розчулити... Типовий українець (подумав Олег), не випадково життя знесло його на свій крутий гребінь. Вже не молодий, але й зараз рвійний, відчайний, сміливий, швидкий, наче вітер.
Щоправда, він нервував. Походжав біля копиці над річкою, дивився на темну воду, на очеретяний присмерк, обламував патички на кущі бересклету, кидав собі під ноги. Ніч розіслала попід лісом білі рядна туману, на місяць напливали довгі рибини хмар, зорі пригасли, а Олени не було. Стриножений кінь пасся в лузі, зрідка пофоркував, ходив по крузі — привчений — далеко не відходив. Максим зайшов за копицю, й саме тоді причалив човен. Тихо, застережно заіржав кінь, Залізняк виступив з-за копиці, тримаючи руку на пістолі.
І не відгадати: зрадів дитині, здивувася, розсердився? Ні, не розсердився. Схилився над білим вузликом — величезний, лице темної бронзи, ліва брова заломилася в подиві чи усміху, рот ощирений. Крихітка і велет. І враз по його щоці, по глибокій борозенці скотилася сльоза. Він засоромився, змів її рукавом. Гострий дух пороху, чоловічого й кінського поту, збруї бив дитині в обличчя, і Олена затулила її долонею. Скривився. Про що думав — не відгадати. Може: покинути все й податися з малжонкою та дітьми на край світу? Є гроші, є добрі коні, є ніч і дорога в степу. Либонь, про те не думав. Інша дума залягла в крутому міжбрів’ї.
— Що в містечку? — вимогливо, неначе вона йому не дружина, а вивідник.
Розказувала: про реєстровиків, конфедератів, княгиню Яблоновську, коменданта фортеці Зарицького, старосту містечка пана Хтоменка, уніатського суддю Ясин-ського, який вершить лютий і неправий суд.
— Недовго гулятиме. І він, і інші,— хрупнув щелепами.— На тому тижні вдаримо з луговинами. Зітремо на табаку. Лишайся тут, з нами.
— Ні, Максиме,— мовила тихо.— Там же Федірко.
Він важко думав. Дивився в темну глибінь її очей, у
яку летів уже понад десять років.
— Заховаєшся до льоху. В середу. І не виходь, поки не приїду. Чуєш?
— Чую.
Невміло, незграбно одібрав білий пакуночок, поклав під копицею. Руками, ногами — неначе кінь, вигрібав сіно, ногами ж збивав на купу, зірвав кирею і кинув поверх сіна. Накинувся на неї спрагло, хижо, неначе б то вона мала оборонятися чи не даватися. І знову той самий пах пороху, поту, реміняччя, але... тепер той запах був їй приємний.
Прокинулася Катеринка, лежала мовчки, чиберяла рученятами, брала в руки зорі, запихала їх до рота. Десь неподалік у траві бив перепел.
"Пролетів ворон, а може, коршак. Може, і я помру, і полечу отако птицею, і побачу її. Вона й не здогадається, що то я...
А може... Сьогодні мені краще. І я бачив Лукію. Наші возили в млин пшеницю, і я їздив з ними. Ми з нею не показали, що знайомі. Це було так смішно. Лукія допомагала батьку й поралася в примлиновій хаті. Я пересвідчився знову, що в ній є щось таке... сильне, жагучо-вабливе, але не вульгарне, воно мене дуже вабить, і і я аж боюся його, вона не схожа на жодну бачену мною раніше дівчину, ані на красуню з портретів живописців, ані на Богоматір з ікони, вона — сама по собі, одна на весь світ... У її очах іскрить дивовижна пристрасть, от коли б їй виховання, інститут дівиць благородних (благородства у ній вистачає, а щоб науки до справжнього співу, танцю, книжки)... Може, все це я надумав? Ні. Коли вона минулого разу зняла вінок і поклала собі на коліна, то розповідала такі дива про кожну квітку, що я слухав, неначе дитина казку. Квіти розмовляють між собою, і сваряться, і любляться, думають одна про одну, і про нас, і через те, коли ми дивимося на них, нам або весело, або сумно. Не можна глумитися на квітами, над деревами, над травами.