Та незабаром знов вернулись в Медведівку конфедерати, уніати запровадили Право патронату... Майже всі церкви в містечку Медведівці стояли на грунтах польських вельмож та жидів-орендарів, а тому з ними поступили, як кому завгодно, ті, на чиєму грунті стояли церкви, продавали їх в оренду під житло, шинки, майстерні, навіть конюшні. Селян тутешнього краю, які найбільш винні в заколоті та в пограбуванні панських маєтків, об’явлено панськими довічно. Пани володарі заводились дворовими сотнями, які угрунтовувались найманцями з других країн. Щоб угамувати стихію в тутешньому краї, треба була вища сила. Але загони Барської конфедерації на чолі з Пулавським відтягнули на себе коронне військо, і король Станіслав 2 не мав змоги чим-небудь допособити. Та чи сам заколот черні і козаків не стояв грізною перешкодою на ганебному шляху Барської конфедерації з самого початку?
Ранньої весна року 1768 тутешній край закипів пекельним котлом. До Холодного Яру потяглися валками звідусіль селяни, запорожці, нові сотні козаків-утікачів з міст і містечків, міщани, ремісники, з монастирів ченці і навіть черниці. Тутешні пани орендарі, покладаючись на дворову охорону та запевненість козацької старшини, замкнувшись в замках та укріплених дворищах, в льохах та на горищах, чекали як на Страшний Суд, ті, хто бачив страшні скутки і мав змогу, зараньиіе подались до Умані, Києва та Варшави. Уоке в квітні року 1768 всі шляхи і стежки, що вели до Медведівки, були закриті гайдамацькими ватагами".
...Олег перегорнув сторінку. В очі йому впав запис на звороті. Перший запис, всі попередні зворотні сторінки були чисті. Зверху по середині рядка було написано великими літерами: "Ластівка". А далі йшло: "Пишу при свічі. Сьогбдні побачив ластівку. Прогулювався по Тер-нешівській греблі — по сусідній з нашою монастирською. Побрів-побрів і не зглянувся, що вже стою в КІНЦІ греблі. Там старий водяний млин і верби. Важкі, роз-сохаті, віття аж на траві. Став під вербою, задивився на воду. Сонце було на вечірньому прузі, торкалося обідком Мотронівського лісу, якесь дивне, жовто-рожеве. По річці до берега — доріжка. Йди по ній до сонця... Ступи крок з греблі, й... кінець... Всьому. Болю та мукам. І думкам. Якби справді — один крок. Спалах і...— на небі. Від води повівало холодом. Я зняв з руки плащ та накинув на плечі. Плащ дядьків, на хутрі лисиць, з каптуром, дядьо й на крок не випускає без нього за монастирські ворота. Каптур розкрився сам і впав мені на голову. Я не встиг його скинути, як вилетіла вона — ластівка. Ластівка. І трохи не налетіла на мене. Сфрасувалася, розгубилася: "Отче, благословіть". Не знаю, що вселилося в мене... Я не схильний до жартів, а тут... Може те, що була вона... ластівкою? Мене бачила погано, я — в тіні верби і в каптурі, а сама стояла на осонні. Сонце цілувало її. Я так і подумав: "Цілується з сонцем". Легка і стрімка, як ластівка. Чорне волосся на проділ, обличчя довгасте, через плече — розплетена до половини коса. В косі — крокіс. Губенята припухлі, трохи примхливі, і вушко... таке ніжне, світиться проти сонця... Торкнутися б його пальцями. А очі сині-сині, неначе квіти-дзвіночки, по-дитячому довірливі, але світиться в них і якась гостра рисочка, і кілька крапельок муратиння. На носику — Ластівка ж... "Благословіть, отче". "А ти дуже грішна?" "Дуже",— тихо-тихо. (Дурень, не розпитав, хто вона). "Одпущаю і розрішаю". І сміх мене душить. І "одпущати" її не хочеться. А як затримати? "Куди літала?" "До тата,— носила вечерю". "А твій тато хто, водяний?" "Ні, він мельник". "І ти не дочка водяного?" "Ні". "І не знаєшся з ним?" "Ні". "А з ким ти знаєшся?" "З татом, з сестричкою і братиком. Благословіть на дорогу". "Не благословлю". "Чому?" "Хочу ще постояти з тобою. Розпитати, які маєш гріхи. З ким цілувалася". "А це не ваше діло". І враз розгублено. "Чудні ви. Тоді я піду сама". "Без благословення!" "Без благословення", — в голосі упертість, переступила босими ніжками, збираючись іти. Я відкинув каптур. Кажуть... Я не кепський з себе. Високе чоло, великі губи, ніс з маленькою горбинкою, виразні очі..."
Олег на мить одірвався од сторінки і зі здивуванням подумав, що Іполит чимось схожий на нього... Чи — він на Іполита.
..."Волосся в мене темно-русе, й довге, як у всіх студентів, аж на плечі. Це знову збило її з пантелику. Вона вагалася. Тремкі губенята розтулилися: "Ви не батюшка?" "А ти як думаєш?" "Не знаю,— опустила очі.— Балачкою — ні". "А всім іншим?.." "І всім іншим",— вже впевненіше. "Я — не піп і не чернець, а ти — не дочка водяного". Вона спаленіла. "І не цілувалася з ни^?" "А хоч би й цілувалася". "Ну... який він?" "Кращий за вас". І — побігла. І вже з віддалеку-далеку: "Цілуватися він уміє",— й розсипала сміх, і він покотився по річці, застрибав по воді, неначе легенькі дзвіночки. Оце й усе".
Олегові довго не спалося цієї ночі. Одягнувся, вийшов у берег. По серцю бив перепел... Нез’ясненна туга стискала серце. В серце цідилась тривога. Не знав, звідки. І саме те, що не знав, звідки вона, пригнічувало. Причина була десь тут і невідомо де. Повітря було напоєне запахом матіол, і той запах душив його. Незнайомі шерехи долітали з саду. Донедавна ніч сповнювала його іншими почуттями. Прагненням погамувати щось непогамоване, сягнути таїни, і хоч не осягав якої, одначе вловлював щось тугою серця, й здогадувався, що все те пов’язане з чарівною силою кохання, буяння, намагання заполонити світ собою, а себе світом, а це було щось інше. Якась грізна риска свідчила, що світ—це не тільки те, що він почував раніше, він таємничий і небезпечний, і небезпека розлита в місячному сяйві, в шерехах, в звуках і в тиші. Думав про гайдамаків, про Іполита, про Ластівку. Про Іполита та Ластівку більше, ніж про гайдамаків. Біля ніг плинула ріка... Та сама... що в літописі. Ріка народу. Чи інша? Іншого народу? Десь там, в темряві мріла Тясминська Січ, мерехтіло одиноке вогнище. Пастухів або трактористів. І — перепел. Той самий? Прилетів звідти? И очерети... Ті самі? В них ховалися гайдамаки. І він також у човнику. Принишк. Бо в селі — знову конфедерати... Скриплять колеса, їдуть чумацькі паровиці... Ні, скрип не такий — з клекотом. Панські карети та берлини. Вони з охороною? Узвіз... Гайдамаки, Залізняк — на коні. "...Нарет на нім золотий, так і креше копитами, так і фриска ніздрями..." А сам... "Як барвінок зовсім молод, вуса вуста не перекривають, чолом висок, та не рум’ян, а як бронза на стальниках блищить".