Прийдімо, вклонімося

Страница 32 из 64

Мушкетик Юрий

В Олега почала макітритись голова, й він вирішив поки що відкинутися від думок, розгадів та прочитати увесь зшиток. Аркуші пронумеровані, їх — сто дев’ять, себто сторінок двісті вісімнадцять, але, як він устиг помітити, тільки деякі аркуші списані з обох сторін.

Подумав ще про одне: Коліївщина розпочалася не тисяча сімсот шістдесят восьмого року, а принаймні на три роки раніше. Він перший з науковців (аж запишався од самозвеличення) знає про це. Перший присутній при смерті Харка, першого гайдамацького ватажка — предтечі Коліївщини,— при нападі на маєтки Захаржев-ської, у перших лавах повстанців зіткнувся з гусарами князя Яблуновського... Крилатими гусарами... Отако — кех-х-хі — і немає крил.

І враз — відро холодної води на голову:

— Ти що там мені хлівчика валяєш. Назбирав сили... Краще допоможи перетягати з берега сіно. Воно пахуче, освіжає мозок і вивіває з голови дур.

10

Яким вийшов зі сторожки, позіхнув, потер п’ятірнею спітнілі груди, подивився на колію—рейки вдалині здавалися покрученими, на дротах над залізницею сиділи горлиці, лапками підслуховували таємниці, які передавали одне одному люди, поглянув на сонце, яке вогненним кулем падало на ліс, нервово смикнувся: вперше за останній місяць приснув після обіду й проспав до вечора, йому ж треба поспішати в село, вести на корівник корову, яка отако невчасно зірвалася за бугаями, вже роз-гамселила стійло, пастухи сказали, що більше її завертати не будуть, жінка сердиться, сама ж вести не хоче. У цей час рейки почали дзвеніти, загудів ліс, обізвалася луна на згук паровозного гудка, повз сторожку прогуркотів пасажирський поїзд, мелькали у вікнах обличчя, пляшки з ситром і пивом на столиках, звішені з верхніх полиць голови, хлопець і дівчина в тамбурі, певно, вийшли туди позалицятися,— всі кудись їдуть, поспішають... "Живуть люди!" А він тільки й знає роботу від рання до ночі, переднівки, чикушку білої та бокал пива після получки, раз на рік — кілька днів — свіжину, коли задавить такого-сякого підсвинка, уїдання жінкц, дитячі пла-чі, шиті валянці з чунями взимку і чоботи з обрізаними халявками, або ті ж чуні набосоніж влітку, а тепер ось.., І забагатів, і став ще нещаснішим. Страх ходить поза спиною, неначе лютий конвоїр: будить уночі, кидається з-за кожного куща, глипає з-за кожного дерева. Яким схуд, ніс йому вигострився, у жовтій жилетці, чорних латаних штанях став схожий на дзьобатого дятла. "Нащо вшелепався?"

Погляд наткнувся на кущ ожини, здивувався, вперше помітив, що на осонні ягоди вже достигли, колись любив поласувати, зігнати смагу, й хміль, що повився по олешині, вже викинув білі бубочки — літо летіло повз нього, через нього, від нього... Якусь мить вагався: їхати зараз, чи спочатку подати вечерю своєму осоружному пожильцеві, вернеться пізно, тож, мабуть, треба подати зараз. Хоч так рано він того ще ніколи не робив.

"Спустив з ланцюга" драбину, приставив її до горища, поставив у корзину горня з холодною картоплею, посиланою кропом, поклав два огірки, розглянувся, прислухався й почалапав по драбині. Відчинив дверцята й трохи не дав з драбини сторчака — в жовтому півмороці горища, пробитому кількома вузькими сонячними лезами, на бантині чорніла розіп’ята постать. Захлинулося серце, в першу мить від страху, в наступну від жахної радості: "все, нарешті", а ще в наступну пролунав насмішкуватий голос;

— Зрадів? Думав — повісився. Ні, це я вже стою. Так що скоро...— І опустився на сіно.— На його щеле-пастому, пласкому квадратовому обличчі виблискували краплини поту, в міжбрів’ї стриміла билинка сіна.— Ти от що... На цю ніч не забирай драбини... Я трохи пошкандибаю. Треба розходжуватися. Виріж мені милицю.

— Яку? — понурим голосом.

— Палицю під руку. Ми майже однакового зросту, і перечку зверху набий. Буде гут... як казали у нашому селі. У вашому так не кажуть? — проскрипів сміхом.

— Я сьогодні вернуся пізно.

— Тоді й поставиш...

Сеї ночі пожилець — Микола, чи як там його звати — справді самотужки спустився по драбині й пошкандибав у ліс. Ніч була вітряна, місячна. Яким спостерігав крізь брудну, засиджену мухами шибку вікна. Десь ухкала сова, вітер поцокував пожежним відром на щиті. Яким не знав: вийти в поміч, чи лишатися в сторожці, вирішив залишитись — пожилець його не просив об тім звечора, не покликав і нині.

Вранці на потрушеній пісочком стежці до лісу Яким затер підошвою ланцюжок слідів від грушевої палиці; затер і наступного ранку, й ще затирав вісім днів, Здавалося, з душі мав би вже хоч трохи посунути камінь — адже лячний гість ось-ось полишить лігво в нього над головою, натомість він придавив душу — не дихнути. Тривога чомусь наростала {може, через те, що вдома насідала жінка, посилилася її підозра, що двічі дзвонили зі станції, запитували, чи все гаразд на перегоні, раніше старий телефон з двома облізлими чашками дзвінків мовчав місяцями, але й з якоїсь іншої причини), йому здавалося, що за ним з чагарників невпинно зирять сторожкі очі. Скидалася думка й про те, що пожилець може на дорогу попрощатися своїм звичним бандитським способом — кокнути (хоч нащо це йому?), або зажадати повернути гроші. Ну, гроші — дзуськи... Але дужче тиснуло душу щось інше, якась інша тривога ходила по серцю, а яка, відгадати не міг. Щось було в усій цій пригоді таке, що не давало стикуватися рейці до рейки, не прилягали до рейок і стрілки, відводили поїзд з основної колії на тупикову... А він тупиків боявся. Молив Бога, аби швидше зрушив з місця лячний паротяг, забрав звідси цього мовби й чемного, навіть поштивого, і однак такого небезпечного чоловіка. Тоді він, Який, розпочне нове життя. Спокійне й веселе. (А хмара висіла на овиді мислі гірким видивом: не розпочне й тоді).

...Вночі побризкав дощик, сонце просівало через своє сито ріденький туманець, з ялини з глухим дзвоном падали на лопухи важкі краплі. Яким стояв біля порога й роздумував: йти йому сьогодні косити чи ні, всі ближні долинки вже пообкошував, а шугати далеко, залишивши без нагляду сторожку (горище), боявся. Нараз його увагу привернуло якесь шемріння. Згори долинало ледь чутне бурмотіння. "Знову марить". Треба подивитися... Пробуркати... їсти він залишив із вечора на увесь сьогоднішній день. Обережно приставив драбину, піднявся до дверцят, вже взявся за них рукою, та враз відсмикнув руку, неначе від полум’я. На горищі шепотілося двоє. В першу мить не повірив... Прислухався... Якиму потемніло в очах. У грудях отерпло, похололо, жах скував тіло. Хотів поворухнути ногою й не міг. А слух вигострився, він розрізняв обидва голоси — шерхлий Миколин і сухий, аж із присвистом — того, іншого. Несамохіть приклав вухо до тонкої дощечки, чипів так ще довгу мить. По тілу пройшла судома. Внутрішній сторож подав сигнал: не видати себе — уб’ють. Обережно спустився вниз. Навшпиньки пройшов до дверей сто-рожки й зупинився. "А чи не приснилося все це мені?" Ні, не приснилося, он колодязь, на цямрині двоє горобців настовбурчують один проти одного пір’я. Руки похололи. Рвонувся: — Втікати. Втікати звідси.— І — чорного прошвою: Куди?1 Тьмарився розум, а страх аж валив додолу. Він запідозрив давно. Не схожий цей чоловік на урку. І слова якісь... Наші, але вимовлені трохи не так. їх упіймають. Упіймають обов’язково... "Де жив? Скажи?" А що їм Яким? Скажуть. А може, це гебісти перевіряють його?.. Майже місяць переховував.