Вовчанський. Так, для цього самого! Ну, Насте?
Настасія (сидить деякий час мовчки, непорушно дивлячись в землю, потім підводиться, підходить до Вовчансько-го й говорить сумно, задушевно, м'яко). Євгене, давай кінчимо оце страхіття. Ну, я винна, ну, прости мене, забудь. Я теж прощаю все. Господи! Та невже ми не можемо бути людьми?! Євгене, голубчику, їй-богу, давай забудемо все. Га? Не можна ж так! Ради Ладі! Чекай, чекай! Ну, хай ми вже не зможемо так жить, як колись, нехай. Але ж можемо ми жити, як люди. Ми ж любимо свою дитину. Любимо ж? Ну, й давай жити для цеї любові, для Ладі. Євгене, ти ж не зла людина, ти... ти ж можеш бути хорошим, сердечним, добрим! Що ж робити? Не зійшлись ми, не випало нам в особистому житті. Ну й бог з ним! Будемо для сина жити. Ну, Євгене?
Вовчанський (спочатку вражено, іронічно посміхається, потім вдивляється в Настасью і слухає з серйозним дивуванням). Гм! Не розумію... Нічого не розумію! Що значить цей сон?
Настасія. Євгене! От при всіх даю тобі моє велике слово: більше не заважатиму тобі жити. Живи, як хочеш. Чуєш? Буду тобі товаришем і матір'ю твого сина. Тільки! Більш нічим! Слова від мене не почуєш. Тільки не треба більше ворожості, боротьби, підозрілості. Я стомилась, не можу більше. Та й ти ж стомився. І тобі треба спочинути. Спробуємо, Євгене! Добре?
Вовчанський. Чудно! Надзвичайно чудно. Ти все це серйозно?
Настасія. Серйознішими хіба що мертвяки можуть бути, Євгене. Ну, годі. Давай простягнемо руки і... будемо жити по-людськи. Ми ж колись любилися, Євгене! Згадай перші роки. Згадай, як ти мене Натою звав. Було ж це? Чому ж хоч вдячності не може бути у нас тепер? Хоч тіні чуття, хоч теплоти? Ну, давай хоч спробуєм, Євгене! Ну, давай!
Вовчанський мовчки, пильно, допитливо вдивляється в Настасію.
Настасія. Ти не віриш мені? Не розумієш? Вовчанський (мовчить). Чудно! Навіть не віриться. Гм! Так, кажеш, спробувати? А як обманеш?
Н а с т а с і я. Ех, Євгене! Та хіба ж ти не чуєш в моєму голосі справжньої правди? (Обережно бере його за руку, гладить по плечу). Та в чому ж я можу обманути тебе? В чому? Я чесно і прямо кажу тобі: давай жити разом. Та невже ж ми, інтелігентні, не глупі, не злі люди, не можемо найти способу жити без ворожнечі? Що ж це таке?
Родіон слухає серйозно, часом хоче щось сказати, але стримується, чекає.
Вовчанський. Дуже чудно!.. Дозвольте мені, панове, сісти, я ніби... той... Ви вибачте, панове, що я трохи в такому стані...
Настасія і Ольга (поспішно підставляють йому стільця). Ось. Сідай.
Вовчанський. Дякую. (Сідає. До Родіона, хитаючи на обстановку). Окремо житимеш?
Родіон. Окремо, Євгене.
Вовчанський. Так. Ну що ж? Так дуже ти мене здивувала, Насте. Навіть раптом ослаб. І знаєш чим? Голосом своїм. Давно я такого голосу не чув у тебе. Навіть запахло тобою. їй-богу! Пам'ятаєш, як ти перші роки пахла? Ти прости, що я так при всіх. І взагалі за многе прости. Що ж ти стоїш? Сядь і ти. От тут-о, поруч. От так. Ну, подивись на мене. Це ж ти? Га? Ти, ти. (Бере руки Насті). Я, панове, хвилююсь, але ви не смійтеся. Несподівано, розумієте. Ішов сюди і думав, що навік уже розійдемось ворогами, а раптом так несподівано...
Родіон (теж схвильований). Тим краще, Євгене! Тим краще! Я дуже радий. Ти, Насте, молодця!
Шелудько. Брраво, Насте! Браво. Вітаю. Панове, я навіть пропоную викликати старих або до них піти. І сприснути. Правда, Євгене?
Вовчанський. З охотою! Я з охотою...
Ольга (простягає руку Вовчанському). Прохаю вибачення і прощення, Женю. І дякую, дякую!.. (Міцно стискає руку, потім в пориві чуття цілує його).
Вовчанський. Господи! Це так несподівано, що... Я навіть не знаю... Ех, Нато, Нато! Нещасні ми з тобою. Забути б усе, вернути старе, почати все спочатку! Та чи вернеш?
Настасія (м'яко). Спочатку? Ми вже раз починали, Євгене, спочатку. Може, тепер краще вже якось інакше? Га?
Вовчанський (насторожуючись). Себто ти хочеш сказати, що не віриш мені?
Настасія. Я вірю, Євгене, даю слово, вірю! Але чи можеш ти змінитися? Я цього не вимагаю, не вимагаю. Бог з тобою, будь таким, який ти є. Але ж не вимагай і від мене, щоб я змінилась. Це неможливо. І через те, коли все знов почнемо так, як ііпло спочатку, то знов прийдемо до цього самого. Так от, я кажу, може, краще далі вже йти? Щоб розчарування не вийшло?
Вовчанський. Так. Розчарування. Правда: старого не вернути і змінить себе неможливо. Правда? Так для якого ж біса нам жити разом, спитатися?!
Настасія. Для сина, Євгене.
Вовчанський. Для сина вже жили! А потім одного прекрасного дня не вподобалось, взяла сина та й фіть — бувайте здоровенькі!
Настасія. Євгене, присягаюсь тобі!..
Вовчанський. Е, присягаюсь! І я присягався, і ти присягалась. Це ми вже знаємо. Ні! Старого не вернути. Треба по-новому. (Встає). А коли по-новому, так давай вексель. Тоді, будь ласка.
Н а с т а с і я. Та яке ж це довір'я до мене, коли вексель?
Вовчанський. А таке саме, як у тебе до мене. Ти не віриш, що я можу змінитись? І я не вірю, що ти змінилася. А гарантії мені все ж таки треба.
Родіон. Ех, панове! Та невже ж ви можете... А втім, правда... (Махає рукою, змовкає й посміхається).
Настасія. Євгене, не треба, не треба ніяких векселів! Повір же ти мені!
Вовчанський (гостро). Не вірю! Вексель! Це вірніше. Даєш?
Настасія (схоплюючись). Ні! Нізащо! Ти хочеш зв'язати мені руки й ноги цим векселем? Так? Рабою своєю без-одмовною зробити? Ні!
Вовчанський. Як ні, то й ні. Як хочеш! А я, було, повірив. Подумав ще: дасть вексель, згодиться — значить, усе щиро було. А насправжки виходить те саме. Прощайте, панове. Мерсі і до побачення! (Іде з хати).
Настасія. Євгене! Підожди!
Вовчанський в дверях, не обертаючись, махає рукою й виходить.
Ольга (палко, з обуренням). Ну, розуміється, йому тільки вексель хочеться! Це ясно! Мерзотник!
Шелудько. Занадто сильно висловлюєшся, голубонько!
Ольга. Ах, з вами ще не так треба!
Шелудько. Ще не так? Гм! Здається, далі було б уже й не зовсім цензурно.
Настасія. Ольго! Мама нікуди не мала йти з дому?
Ольга. Ні, нікуди. Чекає на нас. А що?
Настасія (Родіонові). Можна поговорити в тебе по телефону?