Се було літом р. 1862.
Того року ми з Паньком кінчали університетську науку. Перед вакаціями Панько й каже до мене:
— А куди-б нам рушити на село по здоров'я та по силу? За літо треба добре набратися здоров'я, щоб восени було з чим відбути кандидатство!
— На Волинь, — кажу йому.
— На Волині тепер незручно: бач, у Варшаві дрова рубають, а на Волинь тріски літають. Тоді, бачте, і по нашому Правобережжю між польською шляхтою ворушилося вже зерно тієї колотнечі, що скоїлась потім за рік.
— Ліпше за все, — каже Панько, — за Десну куди.
— І то добре! Я за Десною не бував ще; цікаво подивитися на Сіверщину. Тільки-ж першим ділом ходім на Тарасову могилу поклонитися кісткам страстотерпця і світоча...
— Добре.
От за кілька там день якось у середу, уставши раненько, умилися гарненько, поснідали та й гайда з Київа пішки...
Пішли, харчів з собою не брали; думка така: села по шляху густі, на хліб та на молоко скрізь розживемося. Про всяк случай взяли в кешеню трошки чаю да кілька грудочок цукру. Йдемо собі; на полях робота вже аж гуде; орють на пар, косять, гребуть... Жита вже пополовіли; день за десять жнива.
Те літо було незвичайно палке та сухе. Від самого вшестя дощу й не крапнуло, здається, ніхто й хмари не бачив. Люди гомоніли, що тому нема хмар, тому небо таке ясне, що біг, благословляючи визволення людей з кріпацтва, звелів і на небі святкувати отсе велике свято...
Свято-то свято, дійсно велике, але, на лихо людям, з півночи віяло часом холодним вітром... Знати було, що от-от вітер нажене хмари й закриє нам сонце... Так воно й сталося... Наступила була страшенна негодь і темнота... Чисто глупа, темна, безпросвітня ніч та довга-предовга...
Добре, йдемо ми... Не тепер ідемо, — ні! Тепер ми, коли не сидимо, так топчемося, наче воли на крузі в топчаку; а тоді ми молодими ногами йшли жваво, бадьоро, до поту, до утоми. Тоді йти трудніш було: темно, шлях не битий, колія терном заросла, прослідку не видно... инде треба було просто помацки шукати своєї стежки...
До самої могили йшли берегами понад Дніпром-Славутою. Гарно було, невимовно гарно! Простягся сивий дід, лежить нерухомо, розгорнувши сизо-срібні скрижалі нашої давнини — читай, хто вмілий!.. Чудна річ: не єгипетськими гієрогліфами писані ті скрижалі, а не всяк письменний чоловік потрапить доладу їх прочитати: инший такий письменний, що аж друкований, усякі папіруси читає, а кинеться читати Дніпрові скрижалі — і не втне!.. він то й читає, та не те, що там написано, а якусь "отсебятину"... Слухаєш те читання і тямиш, що се просто "Киевская Старина"; більш нічого...
Чого воно так? Мабуть того, що:
"Всякому городу свій нрав і права"...
Так ото, кажу, Дніпро лежав спокійно, нерухомо, й "вусом не моргне"; а я дивлюся на його упівну красу і кажу до Панька:
— Що, коли-б отсього сонного велетня — старця днедавнього хто розбудив? Що, коли-б хто роздратував його, а він-би розлютився, повернувся та вдарив хвилями-крилами по обидва боки? Гай, гай!.. чи не затряслось-би море, чи не застогнала-б Шатер-Гора, чи не заплакало-б небо? чи не прокинувсь-би Великий Луг? Панько дивиться так понуро: журливо так хитає головою і промовляє:
— Кожен раз, чи то в Київі, чи де инде, коли я дивилося на тихий, спокійний і невимовне величавий наш Дніпер, я питаюся сам у себе: хто у кого переняв оту спокійно-гордовиту і гордовито-спокійну вдачу, вдачу міцно-свідому своєї потужности в минулому і захланности в сучасному: чи українець у Дніпра, чи навпаки? Хто кого навчив терпіти лихо й сподіватися, що правда не вмре, воскресне; наче та зачарована королівна, розірве сповивач і покотиться по градам і весям, — сіючи між людьми добро, любов, волю і світ... А нумо вгадувати та розгадувати отсю загадку, веселіш буде йти.
Давай і давай... До самого Канева дійшли, а ради собі не дали, загадки не розгадали... Трудна вона...
Сонечко лягло вже в колиску, коли ми прийшли на ту Чернечу гору, де "на нашій не-своїй землі" спочивають благородні кістки найблагороднішого з всесвітніх віщунів, благовісників народнього добра, світу, правди і любови...
Сумно було на могилі... Одна-однісінька!.. Ба! а де-ж їй і пари добрати! де у нас є друга така могила, щоб змогла стати попліч з Тарасовою? Нема! бо не було й нема другого велетня такого... Дніпро хіба? Один плакав за народ, за волю, а другий односив його сльози в море... Один Дніпро сподобився довіку-вічного лежати попліч з віщим Кобзарем України...
Високий дубовий хрест на Тарасовій могилі дивився гордо навкруги. Він гордував по правді: йому є чим пишатися! він тямить, над ким і над чим він стоїть "на сторожі", куди і кому вказує шлях.
Ми сіли під тим хрестом. Якесь високе, святе, досі недовідоме мені почуття обгорнуло й переняло мою душу, серце, всього мене! Ми мовчали; уста наші заніміли... Нам здавалося, що над нами баня величезного храму, де йде саме в ту годину торжественна служба, твориться щира, свята молитва й два велетні, а за ними і всі сущії благають, щоб усі люди стали вольними
Добрими братами
І синами сонця правди...
Ми й не зчулися, коли ніч-мати обгорнула і могилу, і нас, і Дніпро, і всю Україну!
Що то за ніч була! Доки мого віку не забуду тієї ночи! Не списати її, не змалювати! Густа, темно-синя блакить аж паше, обіймаючи землю в обійми молодої, жвавої, ніжної красуні! Пригортає її до себе, обіруч притискає до свого лоня, пестить, буцім та ніжна мати своє перше немовлятко — в ту хвилину, коли воно вперше промовило до неї "мамо"!.. Круглий, блідий, ярко-срібний місяць стоїть серед неба: нирнувши по саму шию в голубий ефір, оглядує землю-красу й не хоче очей од неї одірвати. До кого-ж саме, до чого прилип він своїм ласкавим поглядом оксамитовим? чи до широкого Дніпрового зеркала, чи до Тарасового хреста?.. Не відаю...
А зіроньки дрібними зграями бігають по блакитному перекиту і всіма сторонами бризькають срібним дощиком... Бігають вони, немов діти наввипередки, немов одна одну хоче попередити, щоб першою цмокнути в сивий ус старого Діда-Славуту. А сам Славута — хоч-би тобі поворухнувся! Лежить велетень та там десь далеко-далеко, за Ненаситинцем, за Хортицею, за Великим Лугом, за славним кошем лицарського братства січового, там десь в очеретах на плавнях сховав свою сиву голівоньку — та тишком впивається старими устами в блакитне небо... А небо припадає до його уст, цілує їх і своїм голубим омофором вкриває його, щоб старі очі не бачили захланности живих мерців — та наготи їх духово-моральної...