— Хто він такий?
— Бідняк.
— Багато він заробляє?
— Заробляє стільки, скільки треба, щоб не мати в кишені жодного чентесімо. Уявіть собі, для того, щоб купити мені буквар, він продав свою єдину куртку. Вона була вся в латках, зношена. Лихо, а не куртка.
— Бідолаха, я йому майже співчуваю. Ось тобі п'ять золотих монет. Віднеси їх мерщій батькові і привітай його від мого імені.
Піноккіо, звісно, тисячу разів подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх ляльок, навіть жандармів, і, щасливий-прещасливий, подався додому.
Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну ногу, і зовсім сліпого Кота. Вони, як добрі приятелі, в біді допомагали одне одному. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за поводиря.
— Добрий день, Піноккіо,— ввічливо привіталася Лисиця.
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — спитав дерев'яний хлопчик.
— Я добре знаю твого батька.
— Де ти його бачила?
— Я бачила його вчора біля дверей вашого будинку.
— А що він робив?
— Він був у самій сорочці і дрижав від холоду.
— Бідолашний тато! Та відсьогодні він, слава богу, більше не дрижатиме.
— Чому?
— Бо я став великим паном.
— Ти — великий пан? — глузливо посміхаючись, спитала Лисиця.
Кіт теж посміхнувся, але, щоб цього ніхто не помітив, погладив свої вуса передніми лапами.
— Чого смієтеся? — розсердився Піноккіо.— Я, звичайно, вам співчуваю, але від заздрощів у вас слинка потече. Ось, якщо ви на цьому розумієтесь, п'ять чудових золотих монет.
І показав монети, які подарував йому Жеривогонь.
Почувши звабливий брязкіт монет, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем. Але одразу ж заплющив їх, так що Піноккіо нічого не помітив.
— І що ж ти робитимеш з цими грошима?
— Насамперед,— відповів дерев'яний хлопчик,— я куплю своєму татові нову гарну куртку, гаптовану золотом та сріблом, і з блискучими ґудзиками, а потім собі буквар.
— Собі — буквар?
— Так. Бо я хочу піти до школи І гарно вчитися.
— Подивись на мене!—сказала Лисиця.— Через оту дурну науку я мало не позбулася ноги.
— Подивись на мене! — сказав Кіт.— Через оту дурну науку я зовсім осліп.
Тут з дерева обізвався Білий дрізд:
— Піноккіо, не слухай отих поганців, бо пожалкуєш!
Бідний дрізд! Навіщо він обізвався? Кіт підстрибнув високо вгору, схопив птаха і вмить, схрупав його разом з пір'ям. Той навіть писнути не встиг.
Схрупавши дрозда, Кіт облизався і заплющив очі. прикидаючись сліпим.
— Бідний дрізд! — промовив Піноккіо до Кота.— Навіщо ти таке вчинив з ним?
— Щоб провчити... Надалі знатиме, що не треба в чужі розмови втручатися.
Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця зупинилась і промовила до дерев'яного хлопчика:
— Хочеш, щоб у тебе стало удвічі більше золотих монет?
— Що?
— Я кажу, чи хочеш ти, щоб з твоїх п'ятії нещасних цехінів зробилося сто, тисяча, дві тисячі золотих монет?
— Ще б пак! Але як?
— Дуже просто. Замість повернутися додому, ходімо з нами.
— А куди ви мене поведете?
— В Країну дурнів.
Піноккіо на мить замислився, а потім рішуче відказав:
— Ні, не піду. Мені вже близько додому, і я піду туди, бо мій татко жде. Бідолаха! Він, мабуть, дуже непокоївся вчора, коли я не повернувся додому. На жаль, я став поганим хлопчиськом, і ЦвІркун-балакун правду казав: "Неслухняним дітям погано доведеться на цьому світі". І це я відчув на собі, тому що зі мною трапилося не одне лихо. Ось і вчора в будинку Жеривогня я мало не загинув... Брр! Мені й досі мурашки по спині бігають, як тільки я згадаю про це!
— То виходить,— сказала Лисиця,—ти й справді хочеш іти додому? Ну що ж, іди, тим гірше для тебе!
— Тим гірше для тебе,— повторив Кіт.
— Подумай гарненько, Піноккіо, бо ти зрікаєшся власного щастя.
— Щастя! — повторив Кіт.
— А твої п'ять золотих могли б сьогодні або завтра обернутися на дві тисячі.
— Дві тисячі! — повторив Кіт.
— Як може таке статися? — запитав Піноккіо, роззявивши від подиву рота.
— Зараз я тобі все поясню,— сказала Лисиця.— Як відомо, в Країні дурнів є благословенне поле, яке називають Чарівним полем. Ти викопаєш на цьому полі маленьку ямку І покладеш туди, приміром, один золотий. Потім загорнеш ямку землею, поллєш двома відрами джерельної води, сипнеш жменьку солі і спокійно йдеш спати. За ніч золотий проросте і зацвіте, а вранці, як зійде сонце, ти прийдеш на поле і побачиш гарне дерево, гілля на ньому вгинатиметься від золотих монет. їх буде стільки, як зерен у великому пшеничному колоскові.
— Отже,— промовив Піноккіо, дивуючись все більше,— якби я закопав на цьому полі п'ять золотих, то скільки я знайшов би наступного ранку?
— Дуже просто порахувати,— відповіла Лисиця,— можна навіть полічити на пальцях. Припустімо, кожний золотий обернеться на п'ятсот золотих: помнож п'ятсот на п'ять і на ранок ти матимеш у кишені дві тисячі п'ятсот блискучих і дзвінких золотих монет.
— Ой як чудово! — вигукнув Піноккіо, пританцьовуючи від радості.—Як тільки я зберу врожай золотих, то візьму собі дві тисячі, а п'ятсот подарую вам обом.
— Він подарує нам? — обурено вереснула Лисиця І додала вдавано ображеним голосом: — Хай тебе бог боронить!
— Хай бог боронить! — вторив Кіт.
— Ми,— вела далі Лисиця,— побиваємося не заради нікчемної власної вигоди, ми працюємо для щастя інших.
— Інших! — повторив Кіт.
"Які вони доброчесні",— подумав Піноккіо. І, в одну мить забувши про свого батька, нову куртку й буквар, про всі свої добрі наміри, сказав Лисиці й Котові:
— Мерщій ходімо! Я йду з вами.
XIII. ТАВЕРНА "ЧЕРВОНИЙ РАК"
Вони йшли та йшли і аж надвечір, геть потомлені, дісталися до таверни, що називалася "Червоний рак".
— Зупинімося тут на хвилиночку,— сказала Лисиця.— Попоїмо трохи і відпочинемо якусь годину, опівночі знову вирушимо в дорогу, а завтра па світанку будемо на Чарівному полі.
Зайшовши до таверни, втрьох сіли за стіл, але ні в кого з них не було апетиту.
Бідний Кіт, у якого саме болів живіт, ум'яв лише п'ять рибок-барбульок у томатному соусі ї чотири порції кендюха з сиром пармезан. Але кендюх здався йому не досить добре приготованим, і він ще тричі замовляв тертого сиру з маслом.