Пригоди Піннокіо

Страница 4 из 31

Карло Коллоди

3а півхвилини вікно знову одчинилося, і дідусь гукнув до Піноккіо:

— Підійди ближче і підстав шапку!

Дерев'яний хлопчик не гаючись став під вікно, і тут на нього линули цілу миску води. За мить він вимок з голови до п'ят, як горщик із засохлою геранню.

Мокрий, як курча з-під дощу, знемагаючи від утоми й голоду, повернувся Піноккіо додому. Він ледве стояв на ногах і тому сів, поклавши свої промоклі і брудні ноги на жаровню, в якій ще жевріло вугілля.

Так він і заснув. Поки спав, дерев'яні ноги зайнялись, і потроху тліючи, перегоріли на попіл.'

А Піноккіо хропів, ніби горіли не його, а чужі ноги. Прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось: хтось стукав у двері.

— Хто там? — спитав він, позіхаючи і протираючи очі.

— Я,— почулося у відповідь. Це був голос Джеппетто.

VII. ДЖЕППЕТТО, ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ВІДДАЄ ЗГОЛОДНІЛОМУ ПІНОККІО СНІДАНОК, ЯКИЙ ПРИНІС ДЛЯ СЕБЕ

Бідолашний Піноккіо спросоння не помітив, що ноги в нього згоріли. Тож, почувши батьків голос, він скочив з лавки, щоб побігти відчинити двері, але ступив два-три непевних кроки і впав на підлогу. При цьому загуркотіло так, ніби з п'ятого поверху скинули мішок з дерев'яними ложками.

— Відчини! — гукнув з вулиці Джеппетто.

— Таточку мій, я не можу,— відповів крізь сльози дерев'яний хлопчик, качаючись по підлозі.

— Чому не можеш?

— Бо мені згризли ноги.

— Хто згриз?

— Кіт,— відповів Піноккіо, побачивши кота, який грався стружками, підкидаючи їх передніми лапками.

— Відчини, кажу,— повторив Джеппетто.— Бо як зайду, то дам тобі такого кота...

— Я не можу стати на ноги, повір мені. Ой горе мені, горе, доведеться все життя повзати на колінах!..

Джеппетто, гадаючи, що ці зойки — ще одна витівка капосника вирішив покласти цьому край, видерся по стіні і вліз у кімнату через вікно.

Він таки хотів дотримати слова й набити Піноккіо, та, побачивши його на землі І справді без ніг, сповнився жалістю до бідолахи, взяв його на руки, почав цілувати, пестити і з сльозами на очах спитав:

— Мій голубе Піноккіо, як же це ти спалив собі ноги?

— Не знаю, татусю, але повір мені, це була жахлива ніч, якої я не забуду повік. Гуркав грім, палахкотіли блискавки,— а я був страшенно голодний. І тоді Цвіркун-балакун мені сказав: "Так тобі й треба: ти поганий і цього заслужив". А я сказав: "Стережись, Цвіркуне!", а він сказав: "Ти дерев'яний хлопчик, голова в тебе дерев'яна", тоді я кинув у нього молотком, і він, здається, помер, але цьому винний він сам. Я не хотів його вбивати, бо поставив сковорідку на гарячу жаровню, але курчатко полетіло геть І сказало: "До побачення... на все добре", а мій голод усе дужчав, і тому той дідусь у нічному ковпаку, відчинивши вікно, сказав мені: "Стань ближче і підстав шапку", і я, мокрий з голови до п'ят (хіба попросити шматок хліба — це сором, правда?), повернувся додому, а що був дуже голодний, то поставив ноги на жаровню, щоб просохнути, а ви, повернувшись, побачили, що вони згоріли. А я все ще хочу їсти, а ніг у мене більше немає. Гу-у-у!

І бідний Піноккіо заплакав і заридав так голосно, що його чути було за п'ять кілометрів.

Джеппетто, який з усієї цієї плутанини зрозумів тільки одне,— що його дерев'яний синок ось-ось помре з голоду, витяг з кишені три груші, дав їх Піноккіо і сказав:

— Ці три груші я наготував собі на сніданок, але охоче віддаю тобі. З'їж їх на здоров'ячко.

— Як хочеш, щоб я з'їв, обчисть їх мені.

— Обчистити? — перепитав здивовано Джеппетто.— Я ніколи не думав, мій синку, що ти такий вередливий і перебірливий. Погано! На цьому світі змалку треба звикатк їсти все, бо ж ніколи не знаєш, що може трапитись. А буває всяке!

— Звичайно,—сказав Піноккіо.— Але я ніколи не їстиму нечищених фруктів. Я ненавиджу шкурки.

Джеппетто, добра людина, витяг ножика і, набравшись терпіння, обібрав три груші. Шкурки він поклав на краєчок стола. За одну мить від першої груші лишився тільки огризок, і Піноккіо хотів його викинути. Але Джеппетто притримав хлопця за руку, промовивши:

— Не викидай. Усе на щось згодиться.

— Але ж я не їм огризків,— обурився дерев'яний хлопчик.

— Не зарікайся! Усяк буває!..— спокійно повторив Джеппетто.

Одне слово, три огризки, замість вилетіти за вікно, були покладені на краєчку стола поряд із шкурками.

З'ївши, або, точніше, строщивши три груші, ПІноккіо позіхнув на весь рот і запхикав:

— Я не наївся!

— Але ж у мене, синку, більше нічого немає.

— Зовсім нічого?

— Тільки оці шкурки й огризки з груш.

— Ну що ж,—сказав Піноккіо,—як нема нічого іншого, з'їм шкурки.

Він почав жувати. Спочатку трохи кривився, потім, одну за одною, проковтнув усі шкурки, а далі й огризки. Коли скінчив їсти, задоволено поплескав себе по животі і весело промовив:

— Тепер усе гаразд! Почуваю себе чудово!

— От бачиш,— зауважив Джеппетто,— я ж казав, що не треба дуже вередувати і перебирати їжею! Мій голубе, ми ніколи не знаємо, що може статися з нами на цьому світі. А статися може всяке!..

VIII. ДЖЕППЕТТО МАЙСТРУЄ ДЛЯ ПІНОККЮ НОВІ НОГИ, А ПОТІМ ПРОДАЄ ВЛАСНУ КУРТКУ, ЩОБ КУПИТИ ЙОМУ БУКВАР

Угамувавши голод, дерев янии хлопчик відразу почав схлипувати й нарікати. Він хотів мати нові ноги.

Джеппетто, щоб покарати ПіноккІо за витівки, аж півдня не звертав уваги на його нарікання. А потім сказав:

— А чого це я маю тобі робити нові ноги? Щоб ти знову чкурнув від мене?

— Присягаюся,— промовив схлипуючи дерев'яний хлопчик,— що відсьогодні поводитимусь як СЛІД.

— Усі діти,— відповів Джеппетто,— коли хочуть мати щось, кажуть так.

— Я присягаюся, що піду до школи і вчитимуся дуже добре.

— Усі діти кажуть так, коли хочуть щось випросити.

— Але ж я не такий, як інші діти! Я найкращий з усіх і завжди кажу правду. Обіцяю вам, тату: я навчусь якогось ремесла і стану вам утіхою і опорою на старість.

Джеппетто насупився, його очі були повні сліз, а серце щеміло від жалості до нещасного безногого Піноккіо. Тому він без. дальших балачок узяв у руки інструмент, два шматочки сухого дерева І заходився майструвати.

Не минуло й години, як нові ноги були готові: дві стрункі, жваві, прудкі ноги. Ноги були справді гарні.

Джеппетто сказав дерев'яному хлопчикові: