Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів. Одні погоджувались, охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків маслом, кожен відповідав:
— Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.
Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного найулюбленішого і найближчого друга на ім'я Ромео, правда, всі називали його Ґнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий ґнотик у лампадці.
Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге—Ґнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.
Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди І нарешті знайшов друга в якомусь дворі.
— Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.
— Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.
— Куди ти помандруєш?
— Далеко-далеко.
— А я тричі заходив до тебе і не застав.
— А чого ти від мене хочеш?
— Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?
— Яке?
— Завтра я вже буду не дерев'яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі інші.
— Вітаю тебе.
— Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.
— Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від'їжджаю.
— Коли?
— Опівночі.
— Куди саме?
— Я переселяюсь, в найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну нероб і ледарів.
— А як вона називається?
— Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?
— Мені? Ніколи в світі!
— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів І однієї неділі. Уяви собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня. Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!
— А що ж там роблять цілісінький день?
— Розважаються з ранку, до вечора. Увечері лягають . спати, а вранці знову до розваг. Як це тобі подобається?
— Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: "Не завадило б і мені так пожити".
— Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.
— Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.
— Куди це ти так біжиш?
— Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.
— Почекай ще дві хвилини.
— Вже дуже пізно.
— Тільки дві хвилини.
— А якщо Фея мене гукатиме?
— Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться, — сказав цей поганець Ґнотик.
— А ти мандруватимеш сам чи в гурті?
— Сам? Та нас набереться аж сотня.
— А ви поїдете чи підете пішки?
— Скоро сюди під'їде фургон, він забере мене і дове аж до цієї найщасливішої країни.
— Як би я хотів, щоб фургон під'їхав зараз!
— Чому?
— Щоб побачити, як ви .вирушите в подорож.
— Почекай трошки і побачиш,
— Ні, ні, я йду додому.
— Почекай ще дві хвилини.
— Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.
— Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з'їдять кажани?
— То ти напевно знаєш, що в тій країні немає шкіл?
— Навіть не чули про них.
— І вчителів нема?
— Жодного.
— І там зовсім не треба вчитися?
— Зовсім.
— Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.
— Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?
— Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним хлопчиком і не хочу ламати свого слова.
— Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться тобі по дорозі.
— Прощай, Ґнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх товаришів.
І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і, повернувшись до приятеля, спитав:
— А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і однієї неділі?
— Голову закладу.
— І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня?
— Авжеж.
— Яка чудесна країна!—повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату. Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді! Щасливо!
— Прощавай.
— Коли від'їжджаєте?
— Скоро.
— Шкода! Якби до від'їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.
— А Фея?
— Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи на годину пізніше.
— Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?
— Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.
Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.
— Он вони! — вигукнув Ґнотик, схопившись на ноги.
— Хто? — пошепки спитав Піноккіо.
— Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?
— А це правда,— спитав дерев'яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не треба вчитися?
— Зовсім, зовсім не треба.
— Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!
XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ МІСЯЦІВ БЕЗТУРБОТНОГО ЖИТТЯ В ЧУДЕСНІЙ КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІЙ ПОДИВ, ПОМІЧАЄ, ЩО...
Нарешті фургон прибув, причому під'їхав він тихо-тихо, бо його колеса були обмотані клоччям і ганчірками.
Тягли фургон дванадцять пар осликів, однакових на зріст, але різної масті.
Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білу цятку, інші в синю і жовту смужки.
Але найдивніше було те, що. всі дванадцять пар, тобто всі двадцять чотири ослики не були підкуті, а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.
А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніж вищого, гладенького і м'якенького, як кулька з масла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди усміхнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота, що просить ласий шматочок у хазяйки.
Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу закохувалися в нього і юрбою поспішали у фургон, щоб він одвіз їх у країну достатку, яка на географічній карті мала спокусливу назву — Країна розваг.
І справді, фургон був уже повний-повнісінький хлопчиків віком від восьми до дванадцяти років. їх набилося туди, як оселедців у бочку. Там навіть дихнути не можна було, але ніхто не ойкав, ніхто не скаржився! Сама вже думка про те, що за кілька годин вони приїдуть у країну, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, робила їх такими щасливими й покірними, що вони не відчували ні труднощів, ні втоми, ні голоду, ні спраги, навіть спати не хотіли.