Скінчивши повчати, селянин зайшов у хату і на всі засуви замкнув за собою двері. Нещасний Піноккіо лишився на подвір'ї. Він лежав на землі ледь живий з холоду, голоду та страху. Час від часу, просовуючи руки в нашийник, що стискав йому горло, вій з плачем нарікав:
— Так мені й треба! Я це заслужив! Я хотів стати ледарем, волоцюгою. Я послухався поганих товаришів. І тому нещастя весь час переслідує мене. Якби я був гарним хлопчиком, як усі, якби захотів учитися і працювати, якби зостався вдома з бідним татусем,— то тепер не був би тут, під селянською хатою; посеред поля сторожовим псом. Ох, якби я міг з'явитися на світ удруге... Та про це пізно вже говорити, і я муситиму все стерпіти.
Після цієї щирої сповіді він забрався в собачу будку й заснув.
XXII. ПІНОККІО ВИКРИВАЄ ЗЛОДІЇВ, І ЗА ВІРНУ СЛУЖБУ СЕЛЯНИН ВІДПУСКАЄ ЙОГО НА ВОЛЮ
Дерев'янии хлопчик солодко уже понад дві години, коли десь так опівночі його розбудив чийсь шепіт. На подвір'ї хтось стиха перемовлявся дивними пискливими голосами. Обережно висунувши з будки кінчик носа, ПіноккІо побачив чотирьох звірят з темною шкуркою, схожих на котів. Вони збилися докупи і про щось радилися. Та це були не коти, а куниці, хижі звірята, які понад усе люблять яйця і молоденьких курочок. Одна з куниць відокремилася од своїх спільників, підійшла до будки і стиха промовила:
— Добрий вечір, Мелампо.
— Я не Мелампо,— відповів дерев'яний хлопчик.
— А хто ж ти тоді?
— Я Піноккіо.
— А що ти тут робиш?
— Служу сторожовим собакою.
— А де ж Мелампо? Де старий пес, який жив у цій будці?
— Здох сьогодні вранці.
— Здох? Бідолаха! Такої добрячої душі собака!.. Правда, судячи з твоєї морди, ти теж порядний пес.
— Прошу вибачення, але я не собака.
— А хто?
— Я дерев'яний хлопчик.
— І служиш тут сторожовим собакою?
— На жаль. Мене покарали.
— Тоді я пропоную тобі ті ж умови, що й покійному Мелампо. Будеш задоволений.
— А які це умови?
— Раз на тиждень, як і досі, ми навідуватимемося вночі до цього курника і братимемо восьмеро курей. Семеро нам, а одна тобі з тією умовою, звичайно, що ти вдаватимеш, ніби спиш, і не будитимеш хазяїна своїм гавкотом.
— А Мелампо так робив? — запитав Піноккіо.
— Авжеж! Ми з ним жили в злагоді. Отож спи собі спокійнісінько і будь певен, що ми залишимо тобі під будкою ситеньку курочку на сніданок. Ти мене зрозумів?
— Атож! — відповів Піноккіо і покивав загрозливо головою, ніби хотів сказати: "Ми ще про це побалакаємо!"
Чотири куниці, певні, що "собаки" їм боятися нічого, побігли до курника, який стояв майже поряд з будкою, зубами і пазурами відчинили дерев'яні двері й одна по одній шаснули всередину. Щойно вони зайшли, як почули, що двері за ними гучно хряснули.
То Піноккіо зачинив двері та ще й, про всяк випадок, прикотив під них велику каменюку.
Після цього він загавкав, ну точнісінько як сторожовий собака: гав-гав-гав!
На гавкіт селянин устав з ліжка, взяв рушницю і, відчи— . нивши вікно, спитав:
— Що сталося?
— Злодії!— відповів Піноккіо.
— Де?
— В курнику.
— Зараз я вийду.
І справді, селянин миттю спустився сходами вниз, заскочив у курник, спіймав усіх куниць і повкидав їх у мішок.
— Нарешті ви в моїх руках,— задоволено промовив він.— Я міг би покарати вас сам, та не хочу. Мені приємніше буде віднести вас завтра в сусіднє село до шинкаря, який здере з вас шкурки, а з м'яса приготує смачну солодку печеню, зовсім як заячу. Ви, звісно, не заслуговуєте такої честі, але шляхетні як я люди не зважають на такі дрібниці.
Підійшовши до Піноккіо, селянин погладив його і спитав:
— Як тобі пощастило викрити змову цих злодюжок? По думати тільки, що Мелампо, мій вірний Мелампо, ніколи нічого не чув!
Дерев'яний хлопчик міг би розказати про ганебну-угоду між собакою й куницями. Та, згадавши, що пса вже нема на світі, подумав: "Навіщо обмовляти покійника? Мертві є мертві, І найкраще дати їм спокій".
— Коли куниці прийшли на подвір'я, ти спав чи ні?— питав далі селянин.
— Спав,— відповів Піноккіо.— Але куниці своїм базіканням розбудили мене. Одна підійшла до моєї будки І сказала: "Якщо ти обіцяєш нам не гавкати і не будити хазяїна, ми подаруємо тобі ситеньку курочку". Розумієте? Ці поганці мали нахабство зробити мені таку ганебну пропозицію! Я дерев'яний хлопчик і маю вади, як .і всі на цьому світі, проте ніколи не ввійду в спілку з мерзенними злодіями.
— Ти молодець, хлопче! — вигукнув .селянин, ляснувши Піноккіо по плечу.— Такі вчинки роблять тобі честь. І щоб довести тобі, який я задоволений твоєю поведінкою, звільняю тебе і відпускаю додому.— І зняв з хлопчика нашийник...
XXIII. ПІНОККІО ОПЛАКУЄ СМЕРТЬ ПРЕКРАСНОЇ ДІВЧИНКИ З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ПОТІМ ЗУСТРІЧАЄ ГОЛУБА, ЛЕТИТЬ НА НЬОМУ НА БЕРЕГ МОРЯ, ДЕ КИДАЄТЬСЯ У ВОДУ РЯТУВАТИ СВОГО БАТЬКА ДЖЕППЕТТО
Звільнений від принизливого й жорсткого нашийника, Піноккіо чкурнув через поля й луги І ні на мить ніде не зупинявся. Так він дістався до великого шляху, що вів до будиночка Феї.
Вийшовши на шлях, дерев'яний хлопчик подивився вниз на рівнину, що розкинулася перед ним. За рівниною виразно виднівся ліс, де він так нещасливо стрівся з Котом і Лисицею. Побачив над деревами верхівку Великого дуба, на якому теліпався колись, підвішений за горло. Та хоч як придивлявся, не міг знайти маленького будиночка, де жила Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям.
І тоді його охопило тяжке передчуття. Він щодуху кинувся бігти вниз і за кілька хвилин опинився на луці, де колись стояв білий будиночок. Але будиночка тут уже не було. Замість нього він побачив мармурову плиту, на якій були викарбувані сумні слова:
Тут поховано Дівчинку з блакитним волоссям, яка померла від страждань, що їх завдав їй братик Піноккіо, назавжди покинувши її.
Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли насилу, по складах, прочитав цей напис. Він кинувся на землю, тисячу разів цілував холодний мармур плити і зайшовся розпачливим риданням. Він проплакав цілу ніч, плакав, коли настав день, хоча в нього вже не було більше сліз. Його ридання і зойки були такі жалібні й гучні, що луна з усіх горбів повторювала їх:
— О моя маленька Феє, навіщо ти померла? Чому не я помер замість тебе, я — такий поганий, замість тебе — такої доброї? Де ж нині мій бідний татусь? О моя маленька Феє, скажи мені, де знайти його? Я залишуся з ним і не поки ну його вже ніколи, ніколи, ніколи! О моя маленька Феє, скажи мені, що це неправда, ніби ти померла! Якщо ти справді любиш мене, любиш свого братика, оживи, повернись живою, як колись! Хіба тобі не боляче бачити мене самотнього, покинутого усіма? Якщо прийдуть розбійники, вони повісять мене на гілці дерева, і тоді я помру назавжди. Що я робитиму сам на цьому світі? Тепер, коли я втратив тебе і свого татуся, хто мене нагодує? Де я ночуватиму? Хто мені пошиє нову курточку? Ой, було б краще, в тисячу разів краще, якби і я помер! Так, я хочу померти! А-а-а...