— Послухай, Медоре,— промовила Фея до Пуделя.— Бери мерщій найкращу карету з моєї стайні і рушай до лісу. Там на траві, під Великим дубом, ти знайдеш ще живого дерев'яного хлопчика. Обережно підніми його, поклади в карету на подушки і привези сюди. Зрозумів?
Пудель махнув три-чотири рази синім капшуком і миттю зник.
Незабаром із стайні виїхала гарна блакитна карета, вся оббита канарковим пір'ям, а всередині в ній було повно баночок із збитими вершками й кремовими тістечками. Карету тягли сто пар білих мишей. Пудель, сидячи на передку, ляскав батогом праворуч і ліворуч, мов візник, що дуже поспішає.
Не минуло й чверті години, як карета повернулася. Фея, шо чекала біля дверей дому, взяла бідолашного Піноккіо на руки і віднесла в кімнату з перламутровими стінами, а потім послала по найелавніших лікарів у всій околиці.
Незабаром один по одному з'явилися лікарі: Ворон, Сова і Цвіркун-балакун.
— Я хочу, щоб ви, синьйори,— промовила Фея до лікарів, — я хочу, щоб ви сказали мені, живий чи мертвий цей нещасний дерев'яний хлопчик.
Перший підступив до ліжка Ворон. Він перевірив пульс Піноккіо, потім помацав його за носа, за мізинець на нозі. Після цього він урочисто виголосив, таке:
— На мою думку, дерев'яний хлопчик мертвий-мертвісінький. Та якщо, на жаль, він виявиться не мертвий, то можна напевно вважати, що він живий.
— Мені дуже неприємно,— промовила Сова,— заперечувати Воронові, моєму шановному другові й колезі. Навпаки: на мою думку, дерев'яний хлопчик живий-живісінький, та якщо, на жаль, він виявиться не живий, то тоді він мертвий.
— А що скажете ви? — звернулася. Фея до Цвіркуна-балакуна.
— Я таке скажу: розумний лікар, коли не знає, що сказати, хай краще помовчить. Зрештою, цього дерев'яного хлопчика я бачу не вперше. Я знаю його вже досить давно.
Піноккіо, що досі лежав непорушно, мов поліно, почувши ці слова, затремтів так, аж ліжко загойдалося.
— Цей дерев'яний хлопчик,— вів далі Цвіркун-балакун,— запеклий ледар...
Піноккіо розплющив очі і вмить заплющив їх знову.
— ...шибеник, нероба, волоцюга... Піноккіо сховав обличчя під простирадло.
— ...це неслух, який рано чи пізно зажене в могилу свого батька.
І тут усі в кімнаті почули приглушене хлипання і плач. Уявіть собі, які були всі вражені, коли заглянули під простирадло І побачили, що це плаче Піноккіо.
— Коли мертвий плаче, це означає, що він скоро одужає,— урочисто заявив Ворон.
— Я не бажаю сперечатися з моїм шановним другом і колегою,— промовила Сова,— але, на мою думку, коли мертвий плаче, це означає, що йому не хочеться вмирати.
XVIІ ПІНОККІО ЇСТЬ ЦУКЕРКУ, АЛЕ НЕ ХОЧЕ ПИТИ ЛІКИ. ТА ОДРАЗУ ВИПИВАЄ, КОЛИ БАЧИТЬ, ЩО ПО НЬОГО ПРИЙШЛИ МОГИЛЬНИКИ. ПОТІМ ВІН ЗНОВУ КАЖЕ НЕПРАВДУ І, ЯК КАРА, В НЬОГО ПОЧИНАЄ РОСТИ НІС
Щойно три лікарі вийшли з кімнати, Фея підступила до Піноккіо, поклала руку йому на лоба й одразу відчула, що в хлопчика жар.
Тоді вона висипала в склянку з водою білий порошок і лагідно промовила:
— Випий і за кілька днів одужаєш.
Піноккіо зиркнув на склянку, скривився трохи і спитав плаксиво:
— А воно солодке чи гірке?
— Гірке, але тобі стане краще.
— Як гірке, то я не хочу.
— Послухайся мене: випий.
— Але я не люблю гіркого.
— Випий. Як вип'єш, дам тобі цукерку, щоб тобі стало солодко в роті.
— А де цукерка?
— Ось вона,— сказала Фея, дістаючи з золотої цукернички цукерку.
— Я спочатку з'їм цукерку, а потім вип'ю оту гидку гірку воду.
— Обіцяєш?
— Так.
Фея дала йому цукерку. Піноккіо миттю схрумкав її і сказав, прицмокуючи:
— Як було б чудово, якби цукерки теж були ліками. Я б уживав їх щодня.
— Тепер виконай свою обіцянку і ось ковтни трохи води, яка поверне тобі здоров'я.
Піноккіо знехотя взяв у руки склянку, встромив туди кінчик носа І нарешті сказав:
— Занадто гірке, аж дуже гірке. Я не можу так цього випити.
— Як ти таке кажеш, коли навіть не покуштував?
— А я понюхав. Дайте ще одну цукерку, то вип'ю.
Фея терпляче, як добра мати, поклала йому в рота другу цукерку і знову простягла склянку.
— Е-е, я так не можу пити,— скривився Піноккіо.
— Чому?
— Мені заважає подушка на ногах.
Фея забрала подушку.
— Дарма! Все одно я не можу випити.
— Що тобі ще заважає?
— Мені заважають прочинені двері.
Фея зачинила двері.
— І все ж таки,— заридав на весь голос Піноккіо,— я не хочу пити цих гірких ліків, ні, ні, ні!
— Мій хлопчику, тобі ж буде гірше.
— Дарма.
— Ти дуже хворий.
— Ну то й що.
— За кілька годин лихоманка спровадить тебе на той світ.
— Мені байдуже.
— І ти не боїшся смерті?
— Зовсім ні! Краще померти, ніж випити такі гидкі ліки.
В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшли чотири чорних, як сажа, кролики. На плечах вони несли невеличку труну.
— Чого вам треба від мене? — закричав ПіноккІо і перелякано сів на ліжку.
— Ми прийшли по тебе,— відповів найбільший кріль.
— По мене?.. Але ж я ще не мертвий.
— Ще ні, але тобі жити ще лише кілька хвилин, як не вип'єш ліки, щоб одужати від лихоманки.
— О люба Феє, люба Феє,—заверещав ПіноккІо,— дайте мені мерщій цю склянку... Та швидше, швидше, бо я не хочу помирати, ох, я не хочу помирати!
Схопивши склянку обома руками, він вихилив її одним духом.
— Ну шо ж! — промовили кролики.— Цього разу ми прийшли даремно.
Вони взяли знову на плечі маленьку труну і вийшли з кімнати, щось сердито бурмочучи собі під носа.
Хай там що, а ПіноккІо через кілька хвилин зіскочив з ліжка здоровісінький. Треба сказати, що дерев'яні ляльки хворіють дуже рідко і дуже швидко одужують.
Фея, побачивши, що Піноккіо бігає і стрибає по кімнаті жвавий і веселий, як молодий півник, сказала:
— Виходить, мої ліки справді допомогли тобі?
— Ще й як! Вони повернули мене на цей світ.
— Тоді чому ж ти так довго не хотів їх пити?
— Тому що ми, хлопці, всі такі. Боїмося ліків більше, ніж хвороб.
— Яка ганьба! Діти повинні знати, що добрі ліки, коли їх випити вчасно, можуть урятувати від тяжкої хвороби і навіть від смерті.
— О, іншим разом мене не доведеться так довго просити. Я відразу згадаю цих чорних кроликів з труною на плечах... Миттю схоплю склянку, ковть І нема!
— А тепер підійди до мене і розкажи, як сталося, що ти опинився в руках у розбійників.