— Он як! — здивувався містер Браунлоу.
— Ви знали його як Олівера Твіста, — додала Роза.
Тільки-но ці слова злетіли: з її уст, як містер Грімвіг, що вдавав, ніби заглибився у читання грубезної книжки, яка лежала на столі, гучно закрив її і, відкинувшись на спинку стільця, втупив широко розплющені очі в Розу, всім своїм виглядом показуючи безмежний подив; та невдовзі, наче схаменувшись, що так необачно виказав свої почуття, він рвучко, а краще сказати — конвульсивно — прибрав попередньої пози і, дивлячись просто себе, протяжливо і якось глухо свиснув, та свист той завмер немовби не в повітрі, а десь у найдальших закутках його живота.
Містер Браунлоу здивувався не менше, хоч його подив виявився не в такий ексцентричний спосіб. Він підсунув свого стільця ближче до міс Мейлі й сказав:
— Зробіть мені ласку, люба дівчино, і не згадуйте про мою добрість до хлопця, — про це ніхто, крім вас, не знає; а коли ви маєте якісь відомості, що могли б змінити мою недобру думку, яку я несамохіть склав про ту бідолашну дитину, то, бога ради, мерщій поділіться ними зі мною.
— Поганий хлопчисько! Я з'їм свою голову, коли це не так, — буркнув містер Грімвіг, не ворухнувши жодним м'язом на обличчі, так, ніби промовляв черевом.
— Ця дитина має чесне й добре серце, — мовила Роза, вся зашарівшись. — Доля, поклавши хлопчикові на плечі заважкий, як на його літа, тягар, водночас наділила його такою відданістю, такими благородними почуттями, що зробили б честь людям, ушестеро старшим від нього.
— Мені тільки шістдесят один рік, — промовив містер Грімвіг з тим самим закам'янілим виразом обличчя. — А цьому Оліверові — якщо тут обійшлося без нечистої сили — щонайменше дванадцять… І я не розумію, кого ви маєте на увазі.
— Не зважайте на мого друга, міс Мейлі, — сказав містер Браунлоу, — він думає не так, як каже.
— Ні, так, — буркнув містер Грімвіг.
— Ні, не так, — вів своєї містер Браунлоу, вже починаючи гніватися.
— Він ладен з'їсти свою голову, коли він так не думає, — додав містер Грімвіг.
— Він вартий того, щоб йому її відтяли, коли він так думає, — зауважив містер Браунлоу.
— Дуже хотів би він поглянути на того, хто наважиться на це, — одказав містер Грімвіг, стукнувши ціпком по підлозі.
Відчувши, що зайшли вже надто далеко, обидва старі джентльмени понюхали табаки, а тоді, як це у них завжди велося, потиснули один одному руки.
— Одначе, міс Мейлі, — мовив містер Браунлоу, — повернімося до предмета, що так зворушив ваше чуле серце. Повідайте мені, будь ласка, що ви знаєте про бідолашного хлопчика. Але спершу дозвольте мені сказати, що я вичерпав усі свої можливості, намагаючись знайти його, і що відколи я покинув Англію, моє перше враження, нібито він увів мене в оману й, підбурений своїми колишніми товаришами, обікрав мене, значною мірою похитнулося.
Роза, що вже встигла зібратися з думками, відразу ж просто й стисло оповіла про все, що сталося з Олівером від того дня, як він вийшов з будинку містера Браунлоу, приберігши, одначе, розповідь Ненсі для розмови зі згаданим джентльменом віч-на-віч. На закінчення вона зауважила, що весь 'цей час Олівера засмучувало тільки те, що він ніде не міг знайти свого колишнього добродійника і Друга.
— Хвалити бога! — вигукнув старий джентльмен. — Ви так утішили мене, так утішили… Проте ви ще не сказали, міс Мейлі, де тепер Олівер. Пробачте, що насмілююсь дорікати вам, але чому ви не привезли його сюди?
— Він чекає в кареті біля вашого будинку, — відповіла Роза.
— Чекає біля будинку! — вигукнув старий джентльмен і, не сказавши більше й слова, кинувся геть з кімнати, униз по сходах, за двері і — вскочив у карету.
Коли за ним зачинилися двері вітальні, містер Грімвіг підвів голову і, перетворивши одну із задніх ніжок свого стільця на вісь обертання, тричі перекрутився на місці, не встаючи із стільця і спираючись то на ціпок, то на стіл. Виконавши цей складний пірует, він підвівся й про-шкультигав принаймні разів із десять по кімнаті, сюди-туди… Тоді зненацька зупинився перед Розою і без будь-яких передмов поцілував її.
— Тс! — промовив він, коли дівчина, трохи налякана таким незвичним поводженням, схопилася з місця. — Не бійтеся. Я старий і міг би бути вашим дідусем. Ви славна дівчина. І ви мені подобаєтесь… А ось і вони!
Справді, ледь устиг він з розмаху сісти на свій стілець, як зайшов містер Браунлоу в супроводі Олівера, якого містер Грімвіг зустрів дуже ласкаво; і коли б ця щаслива мить була єдиною винагородою Розі Мейлі за всі її турботи й піклування про Олівера, то й тоді вона не жадала б іншої віддяки.
— До речі, є ще дехто, про кого не слід забувати, — сказав містер Браунлоу і подзвонив у дзвіночок. — Будь ласка, покличте сюди місіс Бедвін.
Стара економка негайно з'явилася на виклик і, зробивши реверанс коло порога, ждала розпоряджень.
— Та ви, Бедвін, що далі, то гірше бачите, — з досадою зауважив містер Браунлоу.
— Атож, сліпну помалу, — відповіла стара. — В мої літа, сер, очі не стають зіркіші.
— Я й без вас це знаю, — відповів містер Браунлоу. — Надіньте-но окуляри й роззирніться навколо — чи не побачите, навіщо я вас покликав?
Стара почала порпатися в кишені, шукаючи окулярів. Але Оліверове терпіння не витримало цього нового випробування; піддавшись першому пориву, він кинувся їй на шию.
— Боже милостивий! — скрикнула стара, пригортаючи його до грудей. — Та це ж моє невинне дитя!
— Люба моя старенька нянечко! — скрикнув Олівер.
— Я знала, що він повернеться, знала, — приказувала стара, стискаючи хлопця в обіймах. — А який він став гарний, і вбраний знову, як син джентльмена. Де це ти був стільки часу? Ох, те саме миле личко, але не таке бліде, ті самі ніжні очі, але не такі сумні. Я ніколи не забувала їх та його лагідної усмішки. Вони повсякчас ввижались мені разом із личками моїх любих діточок, що померли тоді, коли я сама була ще молода та весела.
Отак говорячи без угаву і то відсторонюючи хлопця, щоб подивитись, який великий він виріс, то знову притискаючи його до себе й пестливо перебираючи пальцями його волосся, добра бабуся і сміялася, і плакала в нього на плечі.