Лікар довго мовчав, а тоді промовив:
— Я осел. Ти не знав цього, Олівере?
— Ні, сер.
— Ну то тепер знаєш. Осел! — повторив лікар, помовчавши ще кілька хвилин. — Навіть якби це був той самий будинок, навіть якби я застав у ньому тих самих негідників, що б я міг зробити самотужки? Та навіть якби зі мною був ще хтось, я все одно не мав права цього робити. Чого б я домігся? Тільки викрив би себе самого, бо довелося б признатись, як я затер всю оту справу. Набрався б сорому, причому цілком заслужено, через дурну свою звичку лізти куди не слід, діяти зопалу. Так, то була б мені добра наука!
Слід зазначити, що добряга лікар ціле своє життя діяв не інакше, як зопалу, проте на користь його запальності свідчило те, що вона не тільки не призводила до якихось лихих чи небажаних наслідків, а навпаки, викликала найглибшу повагу й любов до лікаря з боку всіх тих, хто його знав. Якщо ж тепер він і справді був трохи роздратований, то пояснювалося це тим, що перша спроба перевірити правдивість Оліверової оповіді зазнала невдачі. А втім, незабаром лікар заспокоївся; пересвідчившись, що Олівер, як і раніше, відповідає на всі запитання невимушено й послідовно, з тією самою очевидною щирістю й правдивістю, містер Лосберн вирішив надалі вірити кожному його слову.
Олівер пам'ятав назву вулиці, де жив містер Браунлоу, і прямо туди вони й поїхали. Коли карета звернула на цю вулицю, Оліверове серце закалатало так, що йому аж перехопило дух.
— Ну, хлопчику мій, де ж той будинок? — спитав містер Лосберн.
— Онде! Онде! — схвильовано вигукнув Олівер, показуючи у вікно. — Отой, білий! Ох, їдьмо швидше, будь ласка, швидше! Мені здається, я от-от помру! Я весь тремчу.
— Ну що ти, що ти, — мовив добряга лікар, поплескуючи його по плечу. — Зараз ти зустрінешся із своїми друзями, і вони зрадіють, побачивши тебе живим і здоровим.
— Мені не терпиться! — вигукнув Олівер. — Вони були такі добрі до мене, такі добрі!
Карета проїхала ще трохи і спинилася. Ні, не цей будинок, сусідній! І ось вони нарешті приїхали. Олівер глянув на знайомі вікна, й по щоках його покотилися сльози радості й надії.
Та що це? Білий будинок стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: "Здається в оренду".
— Постукайте в сусідні двері! — звелів кучерові містер Лосберн, беручи Олівера за руку, а тоді гукнув служниці, що відчинила двері:— Чи не знаєте ви, що сталося з містером Браунлоу, вашим сусідом?
Служниця не знала, але сказала, що піде довідається, Незабаром вона повернулась і розповіла: містер Браунлоу розпродав усе своє майно й півтора місяця тому виїхав до Вест-Індії. Олівер сплеснув руками і в знемозі відкинувся на спинку сидіння.
— А економка його також виїхала? — помовчавши, спитав містер Лосберн.
— Так, сер, — відповіла служниця. — І старий джентльмен, і економка, і той другий джентльмен, приятель містера Браунлоу, — всі троє виїхали разом.
— То завертайте додому, — наказав містер Лосберн кучерові. — І не спиняйтеся годувати коней, поки ми не виїдемо з цього триклятого Лондона.
— А книгар, сер? — спитав Олівер. — Я знаю дорогу до його крамнички. Будь ласка, сер, давайте заїдемо до нього!
— Ні, бідолашний мій хлопчику, на сьогодні з нас вистачить розчарувань, — відказав лікар. — Якщо ми поїдемо до книгаря, то обов'язково виявиться, що він або помер, або підпалив свій дім, або втік. Ні, додому і тільки додому!
Лікар і цього рішення дійшов, звісно, зопалу, але вони відразу ж завернули додому.
Хоч який тоді щасливий був Олівер, це гірке розчарування тяжко його засмутило. Хворіючи, він часто мріяв про зустріч з містером Браунлоу й місіс Бедвін, тішився, що зможе розповісти їм, з якою вдячністю він увесь час про них згадував, як нарікав на жорстоку долю, що розлучила його з ними. Надія виправдати себе, пояснити, що він став жертвою насильства, наснажувала Олівера, підтримувала в лиху годину. І тепер хлопцеві нестерпно боляче було думати, що вони поїхали кудись світ за очі, певні того, що він дурисвіт і злодій, — і йому, можливо, вже до скону не вдасться цього спростувати!
А втім, ця обставина зовсім не позначилася на ставленні до Олівера з боку його благодійників. За два тижні стало зовсім тепло, дерева вкрилися молодим зеленим листям, порозцвітали квіти, і в особняку в Чертсі почали готуватися до від'їзду на все літо. І ось столове срібло — предмет Фейгінових зазіхань — відправили на схов до банку, Джайлза й ще одного слугу залишили доглядати господу, а всі інші — із ними Олівер — переїхали до будиночка, найнятого в досить далекому від Чертсі селі.
Хто може змалювати радість і захват, душевний спокій і тихе блаженство хворобливого хлопчика, що опинився яа лоні природи, серед густих лісів та зелених горбів, де повітря було напоєне цілющими пахощами? Хто може пояснити, чому картини миру й спокою так глибоко западають у душу змучених мешканців тісних і галасливих міст, вигоюючи своєю свіжістю їхні зболілі серця? Трапляється, люди, що прожили сповнене тяжкої праці життя в міській тисняві, не помишляючи про якісь переміни, люди, для яких звичка стала справді другою натурою і які мало не полюбили кожну цеглину, кожен камінь, які вони бачать щодня, ідучи на роботу й з роботи, — навіть ці люди, відчувши наближення смерті, врешті переймаються непереборним бажанням бодай раз опинитися віч-на-віч з Природою; покинувши насаджене місце, де зазнано було всіх радощів і всіх страждань, ці люди мовби починають жити заново. День у день виповзають вони на якусь зелену сонячну місцинку, і небесна блакить, краса гір і полів, сріблясті хвильки струмка викликають у них такі спогади, що навіть швидке згасання здається їм початком райського блаженства, і вони сходять у домовину так само тихо, як ховалося за обрієм сонце, коли кілька годин тому вони проводжали його ослаблим зором з вікна своєї самотньої оселі… Спогади, що їх викликає мирна краса природи, — не від світу цього, не від земних мрій та надій. Ніжні й лагідні, вони вчать нас сплітати свіжі вінки на могилах тих, кого ми любили; вони очищають наші думки й розвіюють давню ворожнечу та ненависть, а головне — за всім цим у душах людей, навіть найменше схильних до самозаглиблення, таїться невиразне усвідомлення, що колись, давним-давно, вони вже зазнавали тих самих почуттів; і усвідомлення це збуджує урочисті думки, звертаючи їх до так само далекого майбуття, притлумлюючи гординю і суєтність.