— Авжеж, авжеж, — закивав головою єврей. — У нашого Чарлі язик без кісток. Не треба на нього зважати, дорогесенький. Бетсі гарна дівчина. Роби, як вона каже, Томе, і в тебе буде торба грошей.
— А я і роблю, як вона каже, — відповів містер Чітлінг. — Якби не її підказка, я б не потрапив за грати. Це ж тобі пішло на користь, хіба ні, Фейгіне? А півтора місяця за ґратами не варті навіть того, щоб про них згадувати, правда ж? Рано чи пізно я б однаково туди потрапив, то краще вже відсидіти строк узимку, коли так чи так надвір не хочеться потикатись, правда, Фейгіне?
— Щира правда, дорогесенький, — погодився старий.
— Заради Бетсі ти б, напевне, залюбки ще раз відсидів стільки ж, га, Томе? — спитав Пройда, підморгнувши Чарлі та євреєві.
— Авжеж, відсидів би, — сердито відповів Том. — І хотів би я знати, Фейгіне, чи знайдеться ще хтось такий, як я?
— Ні, не знайдеться, — похитав головою старий. — Що й казати. Я не знаю жодної живої душі, яка б згодилася на таке. Жодної, мій дорогесенький.
— Мене б навіть не судили, якби я її виказав, — зразу б відпустили, так, Фейгіне? — гнівно провадив бідолашний телепень. — Одного мого слова вистачило б, правда, Фейгіне?
— Щира правда, дорогесенький, — відповів єврей.
— Але я ні словом, ні півсловом не прохопився, так, Фейгіне? — не вгавав, дедалі більше розпаляючись, Том.
— Та звісно, ні, — відповів єврей. — Ти ж у нас мужній хлопець. Аж надто мужній, мій дорогесенький!
— Може, й так, — погодився Том, озираючись. — Та коли так, то що ж тут смішного, Фейгіне?
Містер Чітлінг запитав це вже геть роздратовано, і старий поспішив запевнити його, що ніхто з нього не сміється, й попросив юного Бейтса, як першого кривдника, підтвердити це. Той уже розтулив був рота, щоб підтвердити, що зроду не був такий серйозний, як оце зараз, але не втримався й зайшовся таким несамовитим реготом, що розлючений містер Чітлінг, зціпивши зуби, кинувся до нього й замахнувся кулаком. Чарлі, який добре знав, що робити в таких випадках, спритно ухилився, і удар влучив просто в груди веселого старого джентльмена. Старші відлетів до стінки й тільки завдяки цьому втримався на ногах. Він стояв, важко дихаючи, а містер Чітлінг дивився на нього з невимовним жахом. І в цю мить Пройда вигукнув:
— Цитьте! Хтось дзвонить.
Схопивши свічку, він навшпиньки рушив сходами нагору. Решта товариства залишилася в темряві.
Знадвору знову нетерпляче подзвонили. По хвилі Пройда повернувся й таємниче прошепотів щось Фейгінові на вухо.
— Що? — вигукнув той. — Сам?
Пройда ствердно кивнув головою і, затуливши вогник свічки, на мигах показав Чарлі Бейтсу, що зараз не до смішків. Попередивши приятеля, він знов очікувально подивився на Фейгіна.
Старий щось зважував, гризучи свої жовті пальці; обличчя його сіпалося від хвилювання — видно було, що новина злякала його й він боїться дізпатися про ще страшніше. Нарешті він підвів голову й спитав:
— Де він?
Пройда показав пальцем нагору, а тоді на мигах спитав: піти по нього?
— Так, — відповів єврей на його німе запитання. — Веди його сюди. Цитьте! Чарлі, ша! Томе, замри! І вшивайтеся звідси!
Цей короткий наказ було негайно виконано: Чарлі Бейтс і його недавній супротивник нечутно зникли. Жоден шерех не виказував їхньої присутності, коли Пройда із свічкою в руці спустився сходами, ведучи за собою якогось чоловіка в грубій робочій блузі. Швидко озирнувшись довкола, чоловік цей здер широку хустку, намотану тая, їцо видно було тільки очі, і Фейгін з Пройдою побачили втомлене, брудне й неголене обличчя чепуристого Тобі Крекіта.
— Вітаю, Фейгі! — мовив цей достойний джентльмен, киваючи євреєві. — Запхни цю хустку в мою шапку, Пройдо, щоб я знав, де вона, коли даватиму звідси дьору. Отак, молодця! Ти ще заткнеш за пояс цього старого злодюгу.
Кажучи це, він закотив полу блузи до пояса, підсунув стільця до каміна, сів і поклав ноги на грати.
— Ти подивися, Фейгі, — сказав він сумно, показуючи на свої чоботи. — Вони вже забули, коли я їх востаннє чистив, забули, який смак у вакси! Та не вирячуйся ти на мене, старий! На все свій час. Я не можу говорити про справи, аж доки попоїм і промочу горлянку. Тож став на стіл усе, що маєш, і не приставай до голодного, бо я трн дні перебивався казна-чим!
Старий жестом звелів Пройді виставити на стіл харчі і, сівши навпроти грабіжника, почав чекати, доки той зволить заговорити.
Але Тобі явно не поспішав. Спочатку єврей задовольнявся тим, що уважно вдивлявся Тобі в обличчя, силкуючись з виразу його вгадати, яку звістку він приніс. Та намагання ці були даремні: обличчя Тобі, хоч і втомлене, змарніле, лишалось, як завжди, безтурботно-спокійним, і, незважаючи на бруд, триденну щетину й клочкуваті бакенбарди, на ньому сяяла самовдоволена усмішка чепуристого Тобі Крекіта. Тоді Фейгін, сам не свій від нетерплячки, почав стежити за кожним шматочком, що його підносив собі до рота грабіжник, а коли дивитись було вже несила, схопився на ноги і, не приховуючи хвилювання, почав бігати сюди-туди по кімнаті. Але на Тобі це не впливало. Він спокійнісінько жував і ковтав, аж поки наївся досхочу. Лише тоді звелів Пройді вийти, замкнув за ним двері, налив собі в склянку джипу з водою й виявив готовність говорити.
— Передусім, Фейгі… — почав він.
— Ну, ну? — заквапив його старий, переставляючи ближче стільця.
Містер Крекіт замовк, щоб прикластися до чарки, похвалив джин і, задерши ноги на полицю над невисоким каміном так, щоб чоботи були на рівні очей, спокійно повів далі:
— Передусім, Фейгі, як справи в Білла?
— Що?! — скрикнув єврей, зриваючись зі стільця.
— Ти що ж, хочеш сказати, що… — збліднувши, почав Тобі.
— Хочу сказати?! — закричав старий, люто тупаючи ногами. — Де вони? Де Сайкс і хлопчина? Де вони? Куди поділися? Де ховаються? Чому вони не прийшли сюди?
— Діло не вигоріло, — тихо промовив Тобі.
— Це мені відомо, — відказав єврей, вихоплюючи з кишені газету й стукаючи по ній пальцем. — А що було далі?
— Вони стріляли й поцілили хлопця. Ми дали драла через поле, тягнучи його з собою — навпростець, крізь живоплоти й через канави, а вони — за нами. Хай їм біс! Вони підняли на ноги всю околицю, поспускали собак.