Пригоди Олівера Твіста

Страница 38 из 134

Чарлз Диккенс

— Кому ж, як не тобі, — додав Сайкс, зневажливо дивлячись на неї, — кому ж, як не такій, як ти, виявляти людяність і шляхетність! Добрий мені друг для дитини, як ти його називаєш!

— Так, друг, господом богом присягаюся — друг! — палко вигукнула дівчина. — І краще б я крізь землю провалилась, краще б помінялася місцем з тими смертниками у в'язниці, перше ніж погодилася привести його сюди! Від сьогодні він стає злодієм, брехуном, нечистою силою, всім, що є на світі бридкого. Невже старому негідникові мало цього, невже треба ще й мордувати хлопця?

— Ну, ша, ша, Сайксе, — примирливо заговорив єврей, показуючи на хлопців, що з жадібною цікавістю спостерігали всю цю сцену. — Не забуваймо про чемність, Білле, не забуваймо про чемність!

— Чемність! — вигукнула дівчина, страшна в своїй люті. — Ти говориш про чемність, гаде? Ну, звісно, ти заслужив на чемність від мене! Ти навчив мене красти, коли я була вдвоє менша за нього! — Вона показала на Олівеpa. — I відтоді я дванадцять років краду для тебе, дванадцять років займаюся цим ремеслом! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?

— Ну то й що! — спробував заспокоїти її старий. — Зрештою, це ж твій хліб!

— Атож, мій хліб, — вже не говорила, а криком кричала дівчина, захлинаючись нестримним потоком слів. — Це мій хліб, а холодні, мокрі, брудні вулиці — мій дім! А ти той падлюка, що погнав мене на ті вулиці, щоб я ходила ними вдень і вночі, вдень і вночі, аж до скону!

— Ти в мене добалакаєшся, — перебив її старий, якого ці докори дійняли до живого. — Я тобі ще не таке зроблю, як ти не заткнешся.

В нестямі дівчина шарпнула на собі волосся, одяг і кинулася на Фейгіна так несподівано, що, мабуть, залишила б на ньому сліди своєї помсти, якби Сайкс не встиг схопити її. Вона забилася в його руках, намагаючись випручатись, і зомліла.

— Тепер усе гаразд, — сказав Сайкс, кладучи її в кутку кімнати. — Коли вона казиться, в руках у неї страшенна сила.

Старий обтер чоло і з полегкістю всміхнувся, радіючи, що бучі кінець. Але ні він, ні Сайкс, ні пес, ні злодійчуки не надали, здавалося, ніякої ваги тому, що сталося: для них це було звичайне явище, пов'язане з їхнім ремеслом.

— Через отакі вибрики я не люблю мати справу з жінками, — зітхнув Фейгін, ставлячи на місце палицю. — Але вони хитрі, й у нашій справі без них не обійтися. Чарлі, покажи-но Оліверові, де спати.

— Певно, Фейгіне, йому не варто надягати завтра свій святковий костюм, — мовив Чарлі Бейтс.

— Ну, звісно, не варто, — відповів єврей, посміхаючись так само глузливо, як Чарлі.

Юний Бейтс, видимо задоволений дорученням, узяв палицю із свічкою, завів Олівера до сусідньої кухні, де на підлозі лежали кілька вже знайомих Оліверові матраців, і, зайшовшись нестримним реготом, дістав те саме старе дрантя, якого наш герой з такою радістю спекався був у містера Браунлоу. Це вбрання випадково показав Фейгінові лахмітник, що купив його, і саме воно навело злодіїв на Оліверів слід.

— Ану, скидай свого костюмчика, — звелів Чарлі. — Я віддам його Фейгіну, він про нього подбає. Ну й сміхота!

Сердешний Олівер неохоче роздягся. Юний Бейтс, згорнувши костюм, узяв його під пахву, вийшов з кімнати й замкнув за собою двері.

Невгавний регіт Чарлі й сокотіння міс Бетсі, яка завітала саме вчасно, щоб окропити водою свою подружку й привести її до тями різними іншими жіночими засобами, можливо, не давали б заснути людині в щасливішому стані, ніж Олівер. Але знеможений, змучений хлопець незабаром поринув у глибокий сон.

Розділ XVII

Доля виявляє й далі неласку до Олівера і приводить до Лондона видатну людину, щоб зганьбити його

Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м'яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом'яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль36 виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.

Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи. Актори, імітуючи на сцені життя, просто не помічають незвичайності різких переходів та раптових спалахів пристрасті чи почуттів, які, проте, відразу обурюють глядача своєю надмірністю і фальшем.

У книжках такі несподівані перескоки, такі швидкі зміни часу й місця дії не тільки освячені давньою традицією, але й вважаються багатьма за доказ літературної майстерності автора — на думку критиків, вона тим вища, чим більша халепа, в якій письменник залишає своїх героїв наприкінці кожного розділу. З огляду на все це, дана коротка передмова може видатися зайвою. В такому разі сприйміть її як перепрошення біографа за свій намір повернутися до міста, де народився Олівер, і повірте, що вас не запросили б у цю подорож, якби на те не було істотних і поважних причин.

Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому, гордо випростався й урочистим кроком рушив по Хай-стріт у всій пишноті її блиску свого високого становища: його трикутний капелюх і оздоблений галуном сюртук сяяли в промінні вранішнього сонця, дужою рукою він владно стискав ціпок. Містер Бамбл завжди високо тримав свою голову, але цього ранку він ніс її ще вище. Відсутній погляд його, піднесеність, якою дихала вся його постава, відразу підказали б спостережливому глядачеві, що в голові бідла рояться думки такі глибокі, що їх неможливо навіть висловити.