— Я оце думаю, чи почули вони? — сказала Ненсі.
— Авжеж, почули, — відказав Сайкс. — Мене якось замели саме на Варфоломея35, і скільки не пищало на ярмарку дитячих дудок, я їх усіх чув до одної. А коли нас замкнули на ніч; то від шуму й гаму надворі тиша в клятій старій тюрмі стала така нестерпна, що хоч головою об грати бийся!
— Бідолахи! — промовила Ненсі, все ще дивлячись туди, де щойно били дзиґарі. — Ох, Білле, які ж вони були славні хлопці!
— У вас, жінок, завжди одне на думці, — пробурчав Сайкс. — "Славні хлопці!" Вони вже, вважай, мерці, тож про це можна забути.
Отак утішивши Ненсі, містер Сайкс, здавалося, переборов напад ревнощів, ще міцніше затис Оліверову руку в своїй і наказав йому йти далі.
— Зажди ще хвильку! — сказала дівчина. — Я б не поспішала додому, якби знала, що ти, Білле, стоятимеш під шибеницею, коли годинник ще раз проб'є восьму. Я б кружляла й кружляла навколо того місця, поки не звалилася б, — навіть якби на землі лежав сніг, а я не мала б шалі, щоб прикритися.
— І яка з того була б користь? — запитав позбавлений сентиментів містер Сайкс. — Якби ти не змогла передати мені напильника і ярдів двадцять добрячого міцного мотуза, то кружляла б ти за п'ятдесят миль звідси чи зовсім не кружляла б — мені від того не було б ні холодно, ні жарко. Ну, ходім, годі рюмси розпускати.
Дівчина засміялася, щільніше загорнулась у шаль, і вони рушили далі. Але Олівер відчув, що рука її тремтить, а коли глянув на Ненсі при світлі газового ліхтаря, то побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.
Ще з півгодини вони йшли глухими, брудними вулицями, лише зрідка зустрічаючи перехожих, та й ті, судячи з їхнього вигляду, посідали в суспільстві те саме становище, що й містер Сайкс. Зрештою вони звернули в дуже вузьку, загиджену вуличку — майже суцільний ряд крамничок лахмітників. Пес, який біг тепер попереду, немов розуміючи, що стерегти Олівера більше немає потреби, раптом зупинився перед дверима замкненої і за всіма ознаками покинутої крамнички. Будинок похилився, напис на дошці, прибитій до дверей, сповіщав, що його здають в оренду, і здавалося, оголошення висіло там уже багато років.
— Усе гаразд! — сторожко озирнувшись довкола, вигукнув Сайкс.
Ненсі нахилилася до віконниці, й Олівер почув дзеленчання дзвоника. Вони перейшли на протилежний бік вулиці й стали під ліхтарем. Почулося легке шарудіння, неначе хтось обережно піднімав вікно, і за хвилину двері тихенько відчинилися. Містер Сайкс без довгих церемоній схопив переляканого хлопця за комір, і всі троє швидко зайшли до будинку.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Вони зупинились, чекаючи, поки той, хто впустив їх, зачинить дворі на ланцюжок і на засув.
— Чужі є? — спитав Сайкс,
— Нема, — відповів голос, і Оліверові здалося, що він його вже десь чув.
— А старий тут? — спитав грабіжник.
— Тут, — озвався голос. — Він уже собі місця не знаходив. Гадаєте, він вам зрадіє? Де ж пак!
І голос, і ця манера висловлюватися здались Оліверові знайомими, але в темряві неможливо було розгледіти навіть силует того, хто говорив.
— Запали-но свічку, — сказав Сайкс. — Бо ми поскручуємо собі в'язи або на пса наступимо. А той, хто наступить, буде бідний!
— Почекайте, я зараз принесу свічку, — відповів голос.
Кроки подаленіли, і за хвилину з темряви виник містер Джек Докінс, він же Спритний Пройда. В правій руці він тримав вставлену в розщеплену палицю лойову свічку.
Юний джентльмен тільки насмішкувато посміхнувся в а знак того, що впізнав Олівера, і, повернувшись, кивком голови запросив гостей іти за ним сходами вниз. Вони перейшли через порожню кухню, відчинили двері до пропахлої цвіллю кімнати, що, очевидно, виходила вікнами на подвір'я, і їх зустрів вибух реготу.
— Ой, не можу, ой, не можу! — кричав юний Чарлз Бейтс, у якого вихопився цей регіт. — Ось він! Ой нене, це він! Фейгіне, гляньте на нього! Ні, Фейгіне, ви гляньте, гляньте"! Ой, лусну, оце потіха! Ой, держіть мене, люди добрі, бо впаду!
В нападі нестримних веселощів юний Бейтс гепнувся на підлогу й хвилин п'ять судорожно дриґав ногами, надриваючись од сміху. Потім, скочивши на ноги, він вихопив'з рук Пройди палицю із свічкою й кілька разів обійшов навколо Олівера, розглядаючи його з усіх боків, а тим часом Фейгін, скинувши з голови нічний ковпак, низько вклонявся ошелешеному хлопчикові. Що ж до Пройди, який мав досить похмуру вдачу і взагалі вважав, що добре діло розрада, коли ділу не завада, то він ретельно обшукував Оліверові кишені.
— Ви подивіться, як він вичепурений, Фейгіне! — вигукнув Чарлі, підносячи свічку так близько до Оліверової курточки, аж та мало не зайнялася. — Подивіться на цього ферта! Найтонше сукно, фасон — крик моди! Ой, потіха! Та ще й з книжками! Ну, чим не джентльмен, Фейгіне!
— Радий бачити тебе так пишно вбраного, дорогесенький, — сказав старий, схиляючись з удаваною поштивістю. — Пройда дасть тобі інший костюмчик, дорогесенький, щоб ти, бува, не забруднив своє святкове вбрання. Чому ж ти не написав нам, дорогесенький, чому не попередив, що прийдеш? Ми б приготували для тебе чогось гаряченького на вечерю.
Тут юний Бейтс знову зареготав так голосно, що сам Фейгін і навіть Пройда всміхнулись, та оскільки в цю мить Пройда саме витяг з Оліверової кишені п'ять фунтів стерлінгів, то невідомо, що його звеселило — жарт чи знахідка.
— Еге! Що це таке? — спитав Сайкс, виступаючи наперед, коли Фейгін схопив гроші. — Це моє, Фейгіне.
— Ні, ні, голубе, — заперечив старий. — Це моє, моє. А ти бери книжки.
— А я кажу — гроші мої! — сказав Біля Сайкс, з рішучим виглядом надягаючи капелюха. — Цебто мої й Пенсі. А як ти їх не віддаси, я відведу хлопця назад.
Старий здригнувся. Олівер теж здригнувся, але з іншої причини: в нього з'явилася надія, що його, може, й справді відведуть назад.
— Ну, віддаєш чи ні? — спитав Сайкс.
— Це несправедливо, Білле! — вигукнув старий. — Це дуже несправедливо, правда ж, Ненсі?
— Справедливо чи ні, давай їх сюди, чуєш! — визвірився Сайкс. — По-твоєму, нам з Ненсі більше нема чого робити, як вистежувати й виловлювати пацанів, яких злапали з твоєї вини? Давай сюди гроші, ти, скнаро, давай сюди, опудало старе!