— А коли схопили Фейгіна?
— Саме в обід — о другій годині пополудні. Нам із Чарлі пощастило вибратися через димар пральні, а Болтер заліз у порожню бочку, головою вниз, але ноги в нього а біса довгі й стирчали назовні, тож і його схопили.
— А Бет?
— Бідолаха Бет! — мовив Чітлінг, і обличчя його ще дужче спохмурніло. — Вона пішла подивитися, кого вбито, та й ураз з'їхала з глузду: як почне репетувати на весь голос, як почне битися головою об стіну… На неї накинули гамівну сорочку й відвезли до лікарні. Там вона і лишилася.
— А де ж Чарлі Бейтс? — запитав Кегс.
— Блукав десь неподалік, щоб не з'являтися сюди, поки не смеркне, але скоро вже прийде, — відповів Чітлінг. — Тепер більше нікуди йти, бо в "Каліках" усіх переловили, і в буфетній — я ходив туди й сам бачив — повно-повнісінько нишпорок.
— Оце таки халепа, — мовив Тобі, кусаючи губи. — Не один попрощається з життям.
— Тепер саме триває судова сесія, — сказав Кегс. — Якщо швидко поведуть слідство і Болтер викаже всіх спільників, — а він це неодмінно зробить, судячи з того, що він уже наговорив, — тоді суд може звинуватити Фейгіна як співучасника вбивства і цієї ж п'ятниці оголосити вирок. А ще за тиждень він уже теліпатиметься на шибениці, побий мене грім!
— Ви б почули, який галас зчинила юрба, — оповідав Чітлінг. — Полісмени відбивалися, мов дияволи, бо інакше старого розірвали б на шматки. Його вже збили були з ніг, але полісмени оточили його кільцем і почали прориватися крізь натовп. Треба було бачити, як він, весь у грязюці та крові, озирався на всі боки й тулився до фараонів, ніби до своїх найліпших друзів. Як зараз бачу: ледве тримаючись на ногах, бо на них навалюється натовп, вони тягнуть його за собою; як зараз бачу: люди підскакують за спинами інших, шкірять зуби і пориваються до нього. Бачу кров у нього на голові і на бороді, чую крик жінок — вони продираються у саму гущу натовпу на перехресті, присягаючись, що вирвуть у нього з грудей серце.
Охоплений жахом, свідок цього видовища затулив вуха долонями, підвівся із заплющеними очима і, мов божевільний, рвучко заходив по кімнаті.
Він бігав без упину, а двоє інших сиділи мовчки, втупивши погляди в підлогу, коли раптом на сходах щось наче зачалапало і крізь розчинене вікно до кімнати вскочив Сайксів собака. Вони кинулися до вікна, потім вибігли на сходи, а далі — на вулицю. Собака не побіг за ними, і хазяїна його ніде не було видно.
— Що б це означало? — спитав Тобі, коли всі троє повернулися до кімнати. — Він не наважиться прийти сюди. Я… я сподіваюся, що не наважиться.
— Якби він прямував сюди, то прийшов би разом із псом, — зауважив Кегс і нахилився над собакою, який простягся на підлозі, важко сапаючи. — Еге, та він зовсім вибився із сил, дайте йому попити.
— Випив усе, до останньої краплини, — сказав Чітлінг, що мовчки стежив за собакою. — Весь у болоті, лапи покалічені, очі злиплися. Очевидячки, здалека біг…
— Звідки ж він узявся? — вигукнув Тобі. — Він, звичайно, оббігав і інші наші притулки і, наразившись там на чужих людей, прибіг сюди. Але де був собака перед тим, як він опинився тут сам, без нього?
— Не міг же він… (всі уникали назвати вбивцю на ім'я) не міг же він укоротити собі віку, як ви гадаєте? — спитав Чітлінг.
Тобі похитав головою.
— Якби це було так, — сказав Кегс, — собака потяг би нас до того місця, де це сталося. Ні, я так міркую: він утік за кордон, а собаку залишив тут. Певне, вислизнув якось непомітно, бо інакше собака не лежав би так спокійно.
На цьому припущенні, яке здалося всім найімовірнішим, вони й зупинилися; собака забився під стілець, скрутився в клубок і заснув, більш не привертаючи до себе уваги.
Стало смеркати. Зачинили віконниці, запалили свічку й поставили її на стіл. Жахливі події останніх днів справили на всіх трьох глибоке враження, яке ще підсилювалося небезпекою та непевністю їхнього власного становища. Вони тісніше зсунули свої стільці й здригалися від найменшого шереху. Розмовляли мало, та й то пошепки, і сиділи такі принишклі й перелякані, ніби в сусідній кімнаті лежало тіло вбитої дівчини.
Минув деякий час, аж раптом знизу почувся нетерплячий стук у двері.
— Мабуть, юний Бейтс, — сказав Кегс і поглянув на присутніх, сердито насупившись, щоб приховати свій переляк.
Стук повторився. Ні, то був не Бейтс. Він ніколи так не стукав.
Тремтячи всім тілом, Крекіт підійшов до вікна і зразу ж відскочив назад. Зайве було казати іншим, кого він побачив на вулиці: про це й без слів промовляло його сполотніле обличчя, та й собака схопився тієї ж миті, заскавучав і кинувся до дверей.
— Доведеться його впустити, — сказав Крекіт, беручись за свічку.
— А може, не треба? — спитав Кегс хрипким голосом.
— Ні. Його доконче треба впустити.
— Не залишай нас у темряві, — сказав Кегс, ухопивши з полиці над каміном другу свічку і запалюючи її; руки в нього так трусилися, що, перш ніж він устиг це зробити, у двері постукали ще і ще раз.
Крекіт спустився сходами до дверей і повернувся з чоловіком; нижня частина його обличчя була прикрита однією хусткою, а голова — під капелюхом — була пов'язана другою. Він повільно розмотав голову. Бліде обличчя, синці під очима, запалі щоки, днів зо три не голена борода, схудле тіло, коротке, уривчасте дихання — це був привид колишнього Сайкса.
Він узявся за спинку стільця, що стояв посеред кімнати, і вже намірився був сісти, як раптом здригнувся і, озирнувшись через плече, шарпнув стілець назад, присунув його впритул до стіни і тоді тільки сів.
Ніхто досі й слова не вимовив. Сайкс мовчки дивився то на того, то на того. Коли хтось крадькома скидав на нього оком, то, зустрівши його погляд, одразу ж відвертався. А коли він глухим голосом порушив тишу, всі троє здригнулися, начебто раніше не чули цього голосу.
— Як потрапив сюди собака? — спитав він.
— Прибіг сам, три години тому.
— У вечірній газеті пишуть, що Фейгіна заарештовано. Це правда чи брехня?
— Правда.
Знову запала мовчанка.
— Будьте ви всі прокляті! — вилаявся Сайкс, проводячи рукою по лобі. — Невже вам нічого мені сказати?
Вони ніяково засовалися, але ніхто не відповів.