— Посвіти йому, — сказав Сайкс, набиваючи собі люльку. — Жаль буде, якщо він скрутить собі в'язи на самоті і ніхто не побачить цього видовища. Проведи його, Ненсі.
Взявши свічку, дівчина спустилася сходами за старим. Коли вони підступили до дверей, він притулив пальця до уст і, наблизившись до дівчини, прошепотів:
— Що з тобою, дорогесенька?
— Про що ти? — так само пошепки спитала дівчина.
— Та з чого в тебе оце все, — відповів Фейгін. — Якщо він, — Фейгін показав кощавим пальцем нагору, — такий брутальний з тобою, — а він, що й казати, тварюка, Ненс, звичайнісінька тварюка, — то чому ти тоді не…
— Що? — сказала дівчина, коли Фейгін замовк, майже торкаючись губами її вуха й не зводячи з неї погляду.
— Та нічого. Поговоримо про це іншим разом… Я тобі друг, Ненс, вірний друг. І маю напохваті певні засоби, безпечні й надійні. Якщо ти захочеш помститись тим, хто поводиться з тобою, як із собакою — та де там! гірше, ніж із собакою, бо його він часом пестить, — то приходь до мене. З цим негідником ти живеш без року тиждень, а мене знаєш від давніх-давен.
— Так, я тебе добре знаю, — озвалася дівчина зовсім безвиразно. — Добраніч.
Коли Фейгін спробував потиснути їй руку, вона відсахнулась, але ще раз спокійно побажала йому на добраніч і, значуще кивнувши на прощання, замкнула за ним двері.
Фейгін поплентався додому, і всю дорогу його мозок напружено працював. У нього закралася підозра — не тепер, хоч сьогоднішня сцена тільки зміцнила її, вона виникала час від часу й раніше, — що Ненсі остогидла брутальність грабіжника і вона завела собі нового коханця.
Зміни в її поведінці, часті відлучки з дому, помітна байдужість до інтересів банди, якій колись вона була така віддана, і, на додачу, її відчайдушні спроби піти сьогодні з дому о певній годині — все це підтверджувало давні підозри, майже обертало їх, принаймні в його очах, на істину, що не вимагає доказів. Очевидно, предмет її нової прихильності не належав до їхнього гурту, тож варто було б (так розмірковував собі Фейгін) негайно перетягти його до себе; з такою розумною помічницею, як Ненсі, він став би цінним надбанням.
Були у Фейгіна її інші, ще підступніші, заміри. Сайкс забагато знав, і його зухвалі насмішки страшенно дратували Фейгіна, дарма що він терпів їх мовчки. Звичайно, дівчина мала б добре знати, що коли вона покине Сайкса, їй вічно загрожуватиме його помста, та й її новому обранцеві він, звісно, не попустить — може покалічити, а то й зовсім порішити. "Досить мені трохи намовити дівку, — думав Фейгін, — і вона погодиться отруїти його. Жінки й не на таке здатні за цих обставин. Тоді небезпечний негідник, чоловік, якого я ненавиджу, згине назавжди з-перед моїх очей, його місце займе інший, а дівчина, вкоротивши Сайксові віку, потрапить у цілковиту залежність від мене, бо я знатиму про її злочин".
Ці думки промайнули в голові у Фейгіна за той короткий час, поки він сидів сам-один в кімнаті грабіжника; цілком поринувши у них, він скористався з першої ж нагоди і, прощаючись із Ненсі, спробував обережними натяками з'ясувати, що вона думає з цього приводу. На обличчі її не з'явилося подиву, вона навіть не намагалася вдати, ніби не розуміє його. Так, дівчина зрозуміла все. Це видно було з її прощального погляду.
Але, може, Ненсі відкине його пораду збавити Сайксові життя? А тим часом саме такий кінець влаштовував його найбільше. "То як би це мені посилити свій вплив на неї? Як прибрати її до рук?" — міркував Фейгін, дибаючи додому.
Такі голови, як у Фейгіна, завжди щось зметикують. А що, як він, не домагаючись від неї визнання, почне стежити за нею, довідається, до кого вона ходить, а потім, як вона не пристане на його план, настрахає її тим, що розповість усе про неї Сайксові (якого вона неабияк боялася), — та невже ж і тоді він не доб'ється її згоди?
— Доб'юся, — подумав Фейгін уголос-Тоді вона не посміє мені відмовити. Не посміє, якщо їй життя дороге!
Я все обміркував. Отже, засіб знайдено, лишається тільки пустити його в діло. Я ще до тебе доберуся!
Він кинув злостивий погляд у той бік, де було житло Сайкса — ще зухвалішого лиходія, ніж він сам, — і, посварившись кулаком, пішов далі; кощаві пальці його судомно стискали складки подертого плаща, так ніби він душив ненависного ворога.
Розділ XLV
Ной Клейпол одержує від Фейгіна таємне доручення
Наступного дня старий прокинувся рано і став нетерпеливо чекати свого нового спільника, який, страшенно запізнившись, нарешті з'явився і передусім жадібно накинувся на сніданок.
— Болтере, — почав Фейгін і, присунувши свого стільця до столу, сів напроти Ноя.
— Ну, ось я, — озвався той. — Що таке? Тільки не давайте мені ніяких доручень, доки я не скінчу снідати. Ось що у вас тут погано: ніколи не дають людині доволі попоїсти.
— А розмовляти ти можеш, коли їси? Га? — спитав Фейгін, подумки на чім світ стоїть клянучи ненажерливість свого любого молодого приятеля.
— Розмовляти? Певне, що можу. В мене від балачок навіть поліпшується апетит, — сказав Ной, відкраюючи здоровенну скибку хліба. — Де Шарлотта?
— Пішла, — сказав Фейгін. — Я відіслав її вранці з іншого молодою жінкою, бо хотів поговорити з тобою віч-на-віч.
— Он як! — сказав Ной. — Шкода, що ви не звеліли їй спочатку приготувати грінки з маслом. Ну, та добре. Кажіть, що там у вас. Ви мені не заважатимете.
І справді, великої небезпеки завадити йому начебто не було, бо він усівся за стіл з видимим наміром довести своє діло до переможного кінця.
— Ти добре попрацював учора, дорогесенький, — сказав Фейгін. — Просто чудово! Шість шилінгів і дев'ять з половиною пенсів першого ж дня! Ти зіб'єш собі капітал, обскубуючи курчат.
— Ви забули ще згадати про три великі кухлі й кварту для молока, — сказав містер Болтер.
— Ні, ні, я не забув, голубе. Щодо кухлів — ти показав себе просто генієм, ну, а кварта — то вже верх досконалості.
— Як на початківця, здається, непогано, — мовив містер Болтер самовдоволено. — Кухлі я зняв з огорожі, а кварту хтось забув біля входу до шинку. Тож я й подумав, що вона заіржавіє під дощем або, чого доброго, застудиться. Га? Ха! ха! ха!