— Проти? — перепитав Чарлі. — А що він може мати проти?
— Та нічого, дорогесенький, — сказав Фейгін, обертаючись до містера Болтера, — нічогісінько.
— Е, ні, так діла не буде, — похитав головою Ной і з переляку позадкував до дверей. — Ні, ні — красненько дякую. Тільки це не моє діло.
— А яке його діло, Фейгіне? — поцікавився юний Бейтс, зневажливо оглядаючи довготелесу постать Ноя. — Накивати п'ятами, коли пахне смаленим, і жерти донесхочу, коли все гаразд? Отаке його діло?
— Та яким би воно не було, — різко відказав містер Болтер, — а ви, юначе, вільностей зі старшими собі не дозволяйте, бо це вам так не минеться.
У відповідь на цю промовисту погрозу юний Бейтс вибухнув таким реготом, що минуло кілька хвилин, перш ніж Фейгін зміг докинути слово. Він пояснив, що поява містера Болтера в поліційній управі не може бути небезпечною, оскільки ні звіт про його невеличку витівку, ні опис його прикмет ще не дійшли до столиці, і, найімовірніше, ніхто й не підозрює, що він ховається тут, а тому, перевдягнувшись як слід, він без найменшого ризику може відвідати це місце, як і будь-яке інше в Лондоні, тим більше, що нікому й на думку не спаде, що він з власної доброї волі заявиться саме туди.
Переконаний почасти цими доказами, а ще більшою мірою пригнічений страхом перед Фейгіном, містер Болтер дуже знехотя нарешті згодився виконати доручення старого. За вказівками Фейгіна він тут-таки перебрався в каптан візника, короткі плисові штани і шкіряні краги — все це було у Фейгіна напохваті. Його також спорядили повстяним капелюхом, у який повстромлювали квитки для переїзду через заставу, і батогом. У такому вигляді він мав, прогулюючись, ніби незумисне забрести до суду, як це міг би зробити з цікавості якийсь сільський хлопець з Ковент-Гарденського ринку, а оскільки містер Болтер був досить-таки вайлуватий і незграбний, містер Фейгін не сумнівався, що він досконало зіграє свою роль.
Коли все було готове, Пою назвали прикмети, за якими він міг упізнати Спритного Пройду, і юний Бейтс провів його темними та звивистими манівцями махіже до самої Боу-стріт. Докладно розтлумачивши, де саме міститься поліційна управа, і давши численні вказівки, що йому слід іти прямо провулком, а далі, опинившись на подвір'ї, піднятися сходами до дверей праворуч і, входячи до зали засідань, зняти капелюха, — Чарлі Бейтс відпустив його, звелівши наддати ходи, а сам пообіцяв дочекатись його на цьому самому місці.
Ной Клейпол, або Моріс Болтер, — якщо це ім'я більш до вподоби читачеві, — скрупульозно дотримувався одержаних настанов, які були — завдяки досить-таки добрій обізнаності юного Бейтса з місцевістю — настільки точні, що він спромігся без будь-яких перешкод добутися до самої зали засідань, не звернувшись ні до кого з питаннями. Він опинився серед великої юрби людей, переважно жінок, що товпилися в брудній, задушливій кімнаті, у віддаленому кінці якої було відгороджене поручнями підвищення з лавою підсудних біля стіни ліворуч, кафедрою для свідків посередині та столом для суддів праворуч; це останнє страхітливе місце відокремлювалось перегородкою, що ховала суд від очей простих смертних і дозволяла простолюду уявляти собі (якщо він здатний на таке) правосуддя у всій його величі.
На лаві підсудних сиділи лише дві жінки, що весь час кивали до своїх залицяльників у натовпі, поки клерк зачитував якісь свідчення двом полісменам та чиновникові у цивільному, який схилився над столом. Спершись на поручні, що відокремлювали лаву підсудних, стояв тюремник і знічев'я постукував себе по носі великим ключелг, відриваючись від цього діла тільки для того, щоб окриком припинити намагання публіки вести недоречні розмови, або ж, скинувши суворим поглядом, наказати якійсь жінці: "Винесіть геть дитину!" — коли урочистість судочинства порушувалась жалісним плачем кволого немовляти, що долинав з-під материної шалі. Повітря в кімнаті було важке, застояне; від бруду стіни втратили первісний колір, стеля почорніла. На камінній полиці стояв старий, закіптюжений бюст, а над лавою висів припалий порохом годинник — єдина річ у залі, яка начебто була в належному стані, бо пороки, чи бідність, або й близьке знайомство і з тим, і з іншим залишили на живих істотах наліт, такий же гидкий, як і густий шар кіптяви на кожному з предметів — похмурих споглядачів усього, що там відбувалося.
Ной нетерпляче шукав очима Пройду, та хоч там було багато жінок, які любісінько могли бути б матір'ю чи сестрою цієї видатної особи, і немало чоловіків, що цілком пасували для ролі батька, — проте ніде не видно було нікого, хто відповідав би прикметам самого містера Докінса. Ной, охоплений тривогою й нерішучістю, перечекав, поки розглядали справи двох жінок, які вирішено було передати до карного суду; коли жінки зухвалою ходою вийшли із зали, у Ноя відлягло на серці: привели нового арештанта, в якому він з першого ж погляду впізнав того, кого шукав.
Це й справді був містер Докінс — довгі рукава його сюртука були, як завжди, закочені, ліву руку він засунув у кишеню, а в правій тримав капелюха. Він прочовгав через залу у супроводі тюремного наглядача якоюсь вайлуватою ходою, що її годі й описати, і, зайнявши місце на лаві підсудних, гучним голосом висловив своє бажання довідатися, з якого це дива його поставили в таке ганебне становище.
— Притримай свого язика, чуєш? — сказав наглядач.
— Я англієць чи, може, ні? — не вгавав Пройда. — Де ж тоді мої привілеї?
— Незабаром ти їх дістанеш, свої привілеї, — відрубав наглядач, — з перцем на додачу.
— А як не дістану, тоді побачимо, що скаже оцим крючкодерам міністр внутрішніх справ, — відказав містер Докінс. — Ну, то що тут у нас за справа? Я буду вдячний суддям, коли вони розглянуть цю дрібницю і не затримають мене, дочитуючи газету, бо мені треба зустрітися з одним джентльменом у Сіті, а що я завжди додержую слова і дуже скрупульозний у справах, то він може піти, коли я не з'явлюсь туди о призначеній годині. І чи не гадають судді часом, що їм не доведеться відшкодувати збитки, коли мене й справді затримають? Тут Пройда, вдаючи, ніби має намір негайно подати на них позов, зажадав від тюремника, щоб той назвав "прізвища отих двох старих фраєрів ондечки в судейських кріслах". Це настільки звеселило глядачів, що вони зареготали майже так само гучно, як зареготав би юний Бейтс, коли б почув таку вимогу.