Але…
У мами якраз щось підгоріло, вона була сердита, і, коли тато, піднявши "сапоги" над головою, дзвінким голосом вигукнув зарані придуману фразу: "Заїнько, дивись, ми купили тобі імпортні модельні туфлі!" — Котька одразу зрозумів, що сміху не буде. Мама так глянула на тата, що він враз замовк, опустив "сапоги" і тихо промимрив:
— Ну, чого ти, Заєць?.. Ну, ми ж пожартували… Ми ж…
Якби поглядом можна було справді спопеляти, — від тата лишилася, б жменька попелу.
— Комедіант! — просичала мама і одвернула червоне як жар обличчя до плити.
Тато винувато глянув на Котьку, розвів руками, швиргонув "сапоги" під ліжко і втік на річку, Котька зітхнув і пішов купатися.
Після пригоди з "сапогами" тато більше сином не займався. Котька знову засумував.
РОЗДІЛ V
Чорнява Свєта. Капустян.
Операція "Сад". Провал операції. Тюрма.
Несподівана інформація.
Невідомо, як би склалися події далі, коли б на третій день замість чорнявої засмаглої білозубої молодиці воду в бочці не привезла б така ж сама чорнява засмагла білозуба дівчинка одного з Котькою віку, — видно, дочка молодиці.
Котька вирішив зав'язати з нею контакти. Контакти з дівчатами у Котьки виходили навіть краще, ніж з хлопцями. Так склалося, що Котька контактував з дівчатами набагато частіше, ніж з хлопцями. Дома в одному під'їзді з ним жили аж чотири його однокласниці, і двоюрідних сестер у Котьки було аж три. У товаристві дівчат Котька почувався досить вільно.
Коли бочка спорожніла і люди розійшлися, Котька підійшов до дівчинки і бадьоро спитав:
— Привіт! Що — мати захворіла?
— Ні! Чого це? — стенула плечима дівчинка.
— А… Ти її просто підміняєш.
— Ні. То вона мене підміняла. Воду я вожу, а не мати.
— То ти що — хворіла?
— Ні. До Києва їздила.
— В гості?
— Ні. У театр.
— ТЮГ?
— Ні. В оперний. "Князь Ігор" слухала. Ти слухав?
— Ні.
— А "Ріголетто"?
— Ні.
— А "Пікову даму"?
— Ні.
— Тю! Живеш у Києві, де такий оперний театр, і нічого не слухав. Ти що — глухий? Чи музики не любиш?
— Ні. Чого… Люблю. У нас магнітофон є. І записи різні. Висоцький… Окуджава…
— Магнітофон і в нас є. Але хіба він може замінити театр? Оперний…
— Ну да… Авжеж!.. — кивнув Котька. Йому не хотілося сперечатись. У драматичних театрах Котька бував часто, а от в оперному один раз у житті, разом з класом, та й то не на опері, а на балеті "Спляча красуня", якого майже не бачив, бо дивився не на сцену, а на Ігоря Дмитруху, який перестрілювався шкуринками від мандаринів з Валерою Галушкинським.
Дівчинку звали Свєта.
Котька одержав від неї дуже цінну інформацію. Виявляється, вони з татом були зовсім не в тому селі, що треба. Вони були в Рудні (туди, справді, кілометрів чотири). А зовсім близько, за сосняком (це не справжній ліс, як думав Котька, а посадка) — село Капустяни. Правда, Капустяни маленькі, і сільмагу там нема. В сільмаг' усі ходять у Рудню. І в клуб теж. Але Котьку ні клуб, ні сільмаг не цікавили аніскілечки.
Баштану, на жаль, нема. Зате є великий колгоспний сад.
"Го-го-го! Живемо!" — войовниче закричав у Котьчиній душі відчайдушний викрадач яблук.
Десь у Києві на вулиці Саксаганського гикнулося Ігорю Дмитрусі.
Отак за розмовами незчулися, як проминули сосняк, і захопленим Котьчиним очам відкрилися Капустяни — справжнє село його мрії: хати під стріхами, тини, колодязі з журавлями… По телевізору такого не побачиш. Один з останніх куточків відмираючої давнини.
Провівши Свєту до самісінького двору, Котька попрощався з нею і підстрибом подався назад. Він весь аж тремтів від нетерплячки. Негайно, негайно підкласти в штани дикточку і — в колгоспний сад…
Красти яблука, таїтися, завмирати, здригатися, тікати від сторожа, переживати всім своїм єством (особливо отим, найвразливішим, за твердженням Ігоря Дмитрухи, місцем) щемливе мужчинське почуття небезпеки… У Котьки вже й зараз наче задубіли штани. Наче туди вже сипонули солі. Защипало, засмикало, закололо…
Котька кинувся шукати дикточку. І тут зрозумів, що був трохи необачний. Одна справа — знайти дикточку вдома, у місті. Зовсім інша — тут, на "Бережку". Треба було запастися заздалегідь.
Цеглин всюди валялося багато, дикточки не було ніде. Не підкладати ж у штани цеглину. Шифер теж не підходив. По-перше, хвилястий і шкарубкий, мулько, та й у штани не влізе. По-друге, крихкий, від пострілу міг розсипатися, і це було небезпечніше, ніж сама сіль.
Котька збився з ніг. Він був уже у відчаї. І раптом…
Всі геніальні ідеї спадають на думку несподівано і вражають своєю простотою.
Він стояв у будиночку посеред кімнати і роззирався на всі боки. Батьків капелюх?.. Не підходить, не влізе. Материна сумочка? Теж не підходить… І раптом погляд його впав на власне ліжко. З-під подушки стирчав корінець книжки. "Старик Хоттабич". Старий вірний Хоттабич. Улюблена книжка всієї сім'ї. Ще тато й мама у дитинстві захоплювалися. Тепер Котька захоплюється.
"А що, як підкласти "Хоттабича"? Він же навіть товстіший за дикточку".
Не роздумуючи, Котька засунув "Хоттабича" ззаду під плавки. "Хоттабич" тримався добре, не випадав. Порядок!
Правда, ходити не дуже зручно. Але нічого, можна витримати.
І те, що "Старик Хоттабич" братиме участь у захоплюючій небезпечній операції, раптом розвеселило Котьку.
"Здорово! Буде підтримувати мене своїми чарами".
Котька поки що витяг його (встигне засунути перед самісінькою операцією). І гайнув з дому.
Чи йшов ти, любий читачу, коли-небудь щось красти? Уперше. І не в гурті, а сам. О-о-о!.. Як не йшов, то не ходи, голубе! Не ходи ніколи! О-о-о!.. То жахливе, ні з чим незрівнянне почуття! Жижки в тебе тремтять, коліна підгинаються, серце гупотить так, що як оті бідні ребра витримують? Витримують, і не розламаються, і не випустять на волю оте шалене серце, і не вискочить воно, і не поскаче підстрибом по дорозі поперед тебе. А в очах мерехтить, а по спині мурашки, мурашки, мурашки…
Мільйони холодних мурашок біжать, біжать униз у п'яти і щосили тягнуть тебе за п'яти назад. А волосся на голові стовбурчиться і піднімає вгору кашкета (якщо ти в кашкеті) або просто собі ворушиться (якщо ти без кашкета). А голова горить! А в животі холоне, холоне, холоне, наче туди накидали льоду, — і бурчить… тоненько-тоненько і жалібно…