— А де ж кіношники? — сказав Чайник. — Пам'ятаєш, скільки їх було — і людей, і машинерії… Ні!
— Тю!.. Якби я на власні очі не бачив, н-не повірив би. — Тю!..
— Але ти ж бачив. Бачив… і скафандр… і антени… І взагалі.
— А човен який чудернацький… По-моєму, на підводних крилах.
— Ну, то що це? Хто це?
— А я знаю… — знизав плечима Петякантроп.
— Ну… ну схоже ж… Га? Схоже?.. — аж тремтів від збудження Чайник.
— Ну, схоже…
— І… зникнення бабиного мішка, і… вчора ввечері бачив спалахи!..
— І я, точно…
— От!
— Ну… я думав, блискавиця. І гриміло ж за лісом.
— І я думав. А воно, бач… "Політ космічного пришельця в атмосфері супроводжувався яскравим світінням…" І взагалі…
— Га?
— "Га", "га"! Треба, той… пе-перевірити… сфотографувати… І взагалі. Бо може ж зовсім зникнути. Мерщій! Мерщій!
— Ти пожди. "Мерщій! Мерщій!" Як на пожежу. Подумати треба. Це діло таке…
— Та що там думати?! Коли думати? — кип'ятився Чайник. — Поспішати треба, а не думати. Бо…
— Взагалі-то… — Петякантроп почухав потилицю. — Мені картоплю підгорнути загадали.
— Та ти що?! — вибухнув Чайник. — Тут таке… таке… А він — картоплю.
— А ти?! Який хоробрий! А… а Манька?
— Та яка там Манька!..
— Ой, дивись! Як ухопить тебе старий Чайник за чуба та як трусоне! Буде тобі "та".
— Взагалі-то… — тепер уже Чайник почухав потилицю. — Взагалі-то він на жнивах… Але… Хай!.. Одженемо Маньку бігом додому і…
— А картопля?
— Переб'єшся! Давай!
Хлопці поспіхом зняли телескоп, склали триногу, підхопили все і вмить зникли за кущами. Останнє, що чув Котька, було Чайникове:
— Ну!.. Армін закачається, як узнає! Ну, закачається! Упаде!
РОЗДІЛ VII
Події розгортаються. "Нікуди ти не підеш!.."
Де весло? Таємниця віку.
Коли хлопці зникли, у Котьки виникло якесь дивне почуття — ніби все це, що він бачив і чув, було не насправді. Таке воно було несподіване й неймовірне.
Котька вискочив з кущів на прогалину і підбіг до крайберега, де щойно стояла тринога з телескопом.
Та як він не видивлявся, нічого особливого на тому боці не побачив. Звичайний порослий очеретом острівець з розлогою старою вербою та й годі. Правда, було досить далеко — річка в цьому місці широченька. Без телескопа і хлопці, мабуть, нічого б не побачили. Хіба що з очерету стирчала корма моторного човна, але чи був він якийсь особливий, на підводних крилах, Котька розібрати не міг.
Він постояв трохи у нерішучості — що ж його робити? Дуже хотілося зазирнути на острів, але як туди дістатися?.. Попід берегом були прив'язані два човни, але не було весел. Та й після провалу операції "Сад" не ризикнув би Котька брати чужого човна. І він вирішив назирці побігти за хлопцями, побачити, що ж вони далі робитимуть.
Пригнувшись, Котька гайнув за хлопцями.
Коза Манька була не просто коза. Коза Манька була коза з характером. Причому характер у неї був волелюбний і упертий. Вона не любила, щоб її примушували робити те, чого їй робити не хотілося. А в даний момент їй зовсім не хотілося йти додому.
— Ну йди, ну! — щосили тягнув її Чайник на налигачі.
— Мме-е! — казала Манька, розставивши ноги, і не рухалася з місця.
— Ну, тварюка!.. Ану підштовхни її, Петякантроп! Петякантроп пхав її ззаду, але Манька несподівано кидалася вбік, і Петякантроп падав на землю.
— От, собака!.. Не коза, а сатана рогата.
Манька, наче зрозумівши і образившись, підскочила і буцнула Чайника рогами в спину. Чайник побіг і таким чином виграв якусь частину дистанції.
Потроху процесія наближалася до села. Хлопці так були зайняті Манькою, що не оберталися назад і не помічали, як, перебігаючи від однієї схованки до іншої, просувався за ними Котька.
Біля села Манька чи то передумала, чи то набридло їй упиратися, чи самій захотілось додому, але раптом слухняно побігла, та так, що хлопці ледве за нею встигали. Коза проминула ворота третьої від краю хати, перескочила через невисокий тинок і — прямісінько в сад. Хлопці за нею.
Котька присів за криницею біля воріт. Далі схованки не було — могли помітити.
У дворі праворуч від хати горою лежали великі дровиняки, біля них стояли козли, валялися пилка, сокира. Посеред двору височіла копиця сіна. До копиці були прихилені весло, граблі. По подвір'ю розкидані дрова, сміття.
На хатньому порозі стояла баба, біля ніг якої лежав мішок. Здивовано розводила руками і бубоніла собі під ніс:
— Ну, дива! Наче хто мішку ноги приробив — сам додому придибав. Тю! Тю та й годі! Кіно!..
Раптом з городу почулося:
— Драстуйте, бабусю!
Котька не бачив, хто то, але по голосу пізнав — чорнява Свєта.
— Привіт! — відгукнулася баба і знову розвела руками: — Тю!
— Що таке?
— Та кіно якесь робиться… Мішка в мене хтось на березі поцупив. Думала — вкрав, а воно, виявляється, навпаки, додому приніс. І воду в діжку наливати почав. Ну!..
— А може… може, це… — пискнула Свєта.
— Та ні! — не дослухавши, махнула рукою баба. — На нього надіяться — як на передні воли. Дочекаєшся від нього чогось путнього. Йому лише гульки в голові та різні фантастики. Щось у трубу на березі видивляється, ледащо цілосвітнє!
— Еге, я бачила, — Свєта зітхнула. — Хороший він у вас хлопець, але такий же… важкий. І він, і той… Петрик. Ну, чого вони такі? Мені ж учителька і вожата сказали, щоб я на них благотворно впливала, щоб вони дома помагали, а вони… Ну, як я на них впли-и-ину-у, як… як вони мене жену-у-уть… — вголос заплакала Свєта.
— Не плач, серденько, не плач, голубонько, — лагідно заспокоювала її баба. — Ми ще до них доберемося.
— І оце ж Інгрід приїде… — схлипувала Свєта. — Я хотіла сказати, попередити… Ви ж знаєте, як воно вийшло. А вони-и-и…
— Ну, нічого, нічого… Може, воно й краще, що не сказала.
Свєта раптом перестала плакати і голосно, навіть трохи голосніше, ніж треба, сказала:
— Бабуню, то я тут поприбираю, га? Бо тут таке робиться, таке робиться… А ви старенькі, нездужаєте. Це було сказано явно "на публіку". З-за хати виходили Чайник і Петякантроп.
— О! — сказала баба. — Вже! Наробився! А де Манька, ледащо?
— У саду припнув. Вона сказала, що їй яблук хочеться, — усміхнувся Чайник.
— А тобі віника! Куди це вже лаштуєшся? Га?..
— На річку. Дуже серйозна справа.