Я кинувся до птахів, що живуть на волі. Я й до сьогодні згадую історію з редактором "Сільського обрію", депутатом-клерикалом Йозефом М. Кадлчаком.
Я вирізав з англійського журналу "Country Life" 1 малюнок якогось птаха, що сидів на горісі, і дав йому назву "горішник", так само як з погляду логіки я, без сумніву, написав би, що птах, який сидить на ялівці, це — "ялівник", або "ялівка".
І ось що трапилося: у звичайній поштовій листівці пан Кадлчак напався на мене, що це, мовляв, сойка, а не якийсь там горішник, і що "горішник" — це рабський переклад німецького слова "Eichelhaher" 2.
1 "Сільське життя" (англ.).
2 Від Eichel — жолудь.
Я написав листа, в якому виклав цілу теорію про горішника, пересипаючи лист численними лайками та вигаданими цитатами з Брема.
Депутат Кадлчак відповів мені в "Сільському обрії" передовою статтею.
Мій шеф пан Фукс сидів, як завжди, в кафе й читав провінційні газети, бо останнім часом часто шукав у них згадки про мої цікаві статті в "Світі тварин".
Коли я прийшов, він показав мені на столі "Сільський обрій" і щось тихо сказав, дивлячись на мене своїми сумними очима, бо його очі тепер завжди мали сумний вираз. Я голосно прочитав перед усією публікою:
— "Шановна редакціє!
Я звернув увагу на те, що ваш журнал вводить незвичайні й невиправдані назви, надто мало дбає про чистоту чеської мови і вигадує різних тварин. Я навів доказ, що, замість стародавньої назви сойки, ваш редактор вводить назву "жолудник", що є буквальним перекладом німецького терміна "Eichelhaher" — "сойка".
— Сойка, — повторив за мною розпачливо видавець журналу.
Я спокійно читав далі:
— "У відповідь на це я від вашого редактора "Світ тварин" дістав листа особистого, надзвичайно грубого і розбещеного характеру, де мене назвали нетямучою тварюкою, що, згідно з законами, заслуговує на суворе засудження.
Добре виховані люди так не відповідають на істотні наукові зауваження. Я радий би знати, хто з нас обох більша тварюка. Можливо, визнаю це, я не повинен був робити докорів у поштовій листівці, а написати листа. Та в зв'язку з перевантаженістю роботою я на цю дрібницю не звернув уваги, але сьогодні після грубого випаду вашого редактора "Світу тварин" ставлю до ганебного стовпа.
Ваш пан редактор дуже помиляється, коли думає, що я недовчена тварюка, яка не має ніякого поняття, як ці всі птахи називаються. Я цікавлюсь орнітологією вже багато років, черпаю свої знання не лише з книжок, але і в природі і маю в клітках більше птахів, ніж ваш редактор, людина, обмежена стінами празьких шинків і пивниць, бачив їх протягом усього свого життя.
Але це другорядні речі, хоч було б непогано, якби ваш редактор "Світу тварин" переконався, кого він називає тварюкою, раніше ніж його напади вийдуть у світ і потраплять до Мораву у Фрідлянді біля Містека, де до цієї статті також були передплатники вашого журналу.
Не йдеться, зрештою, про особисту полеміку безглуздого грубіяна, але про саму справу, і тому знову повторюю, що нікому не дозволено вигадувати перекладні назви там, де маємо загальновідому вітчизняну назву "сойка".
— Так, сойка, — ще розпачливішим голосом сказав мій шеф.
Я спокійно читаю далі і не даю себе перебити:
— "Це паскудство, коли такі речі довіряються не спеціалістам, а грубіянам. Хто коли називав сойку горішником? У творі "Наші птахи" на стор. 148 маємо латинську назву "Ganulus glandarius В. А.". Це і є сойка.
Редактор вашого журналу, напевно, визнає, що я краще знаю птахів, ніж їх може знати неспеціаліст. Горішник називається, згідно з професором Баєром, "mucifraga carycatectes В.", і це латинське "Б" зовсім не означає як мені писав ваш редактор, початкову літеру слова "бовдур". Чеські птахознавці взагалі знають лише сойку звичайну і аж ніяк не вашого "жолудника", якого винайшов саме той пан, до якого, згідно з його теорією, і стосується ініціал "Б". Це нахабно-груба нападка, яка, по суті справи, нічого не міняє. Сойка залишиться сойкою, хоч би навіть редактор "Світу тварин" наклав у штани, і це залишиться лише доказом, як легковажно і несуттєво автор пише, хоч він так абсолютно безцеремонно посилається на Брема. Цей невіглас пише, буцімто сойка належить, згідно з Бремом, до родини крокодиловидних, стор. 452, на якій, до речі, говориться про жулана, тобто про сорокопуда звичайного (Lanius minor). Потім той, м'яко кажучи, невіглас знову посилається на Брема, мовляв, сойка, згідно з Бремом, належить до родини 15-ї, тоді як Брем воронових зараховує до родини 17-ї, куди належать ворони і родина галок, до того ж автор листа настільки грубий, що й мене назвав галкою (Colaeus) з родини сорок, а саме — синіх ворон, різновиду йолопів безглуздих, хоч на цій сторінці йдеться про сойок лісових і сорок строкатих..."
— Лісові сойки, — зітхнув мій видавець журналу, вхопившись за голову, — дайте-но сюди газету, я сам дочитаю.
Я злякався, коли він зненацька захрип, читаючи:
— "Груздяк, або дрізд чорний турецький, залишиться так само в чеському перекладі груздяком, як дрізд сірий залишиться сірим дроздом".
— Дрізд повинен називатися ялівник, або ялівка, пане шефе, — сказав я, — бо він живиться ялівцем.
Пан Фукс ударив газетою об стіл і заліз під більярд. Він харчав і видушував із себе останні прочитані слова:
— "Turdus" 1, "груздяк"! Ніякої сойки, — верещав він з-під більярда, — горішник я, панове, кусаюся!
1 Дрізд (лат.).
Нарешті його витягли з-під столу, і на третій день він сконав у родинному колі від запалення мозку.
Його останні слова:
— Мені не йдеться про особисту користь, але про добро загальне. З цієї позиції, будь ласка, прийміть мою оцінку як по суті, так... — і гигнув.
Однорічник умовк, а потім зловтішно промовив до капрала:
— Цим я хотів сказати лише одне: кожна людина може часом опинитися в дражливій ситуації й наробити помилок.
Правду кажучи, капрал зрозумів лише те, що він помиляється, тому знов відвернувся до вікна й похмуро споглядав, як утікає дорога. Конвоїри ошелешено дивилися один на одного. Найбільшу зацікавленість викликало оповідання у Швейка.
— На світі нічого не приховаєш. Так чи інакше, як ми тут чули, шило вилізе з мішка. Навіть те, що якась дурна сойка не горішник. Це справді дуже цікаво, коли хтось ловиться на таку принаду. Вигадувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче. Колись, багато років тому, жив у Празі такий собі Местек. Він відкрив русалку і показував її на Гавлічковій вулиці на Виноградах, за ширмою. У ширмі був отвір, і кожен міг побачити в півтемряві звичайнісіньку канапу, на якій вилежувалася діваха з Жижкова. Ноги в неї були завинені зеленим газом, і це мало зображувати хвостяку. Волосся було пофарбоване в зелене, руки в рукавичках, а до них причеплені плавці з картону, також зелені, на хребті прикріплене мотузком якесь стерно. Молодь до шістнадцяти років туди не пускали, а всі, кому минуло шістнадцять і хто мав гроші заплатити за вхід, не могли нахвалитись, яка в цієї морської панни велика сідниця з написом: "До побачення!" Щодо грудей, то тут справа була гірша, вони моталися до пупа, як у старої шльондри. О сьомій годині вечора пан Местек замикав панораму і казав: "Русалко, можете йти додому". Вона перевдягалась, і о десятій вечора її вже можна було побачити на Таборській вулиці. Вона там походжала й, зустрічаючись з чоловіками, мимохідь говорила: