— Коли б то ви знали, пане вахмістре, чого ви вчора наплели та що ви йому верзли. Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:
— Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни — одна слов'янська кров, що Микола Миколайович буде на другий тиждень у Пршерові, що Австрія не втримається, а він, коли його допитуватимуть, хай усе заперечує і плете, що на язик спливе. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки звільнять, бо це все незабаром лусне. Все буде, як за гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар Вільгельм — тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в'язниці гроші та їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.
Сержант відійшов від вахмістра.
— Все це я пам'ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже, мабуть, нализався і далі нічого не пам'ятаю.
Вахмістр поглянув на сержанта.
— А я он що пам'ятаю, — заявив він, — ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і навіть перед бабою вигукували: "Хай живе Росія!".
Сержант почав нервово ходити по кімнаті.
— Ви ревли, як бугай, — оповідав далі вахмістр, — а потім звалилися поперек ліжка і захропли.
Сержант став біля вікна і, тарабанячи в шибку, промовив:
— Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: "Запам'ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це й такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до вбиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна".
— Я таке говорив?
— Так, пане вахмістре, це ви казали перед тим, як піти надвір блювати, а крім того, ви репетували: "Бабо, запхайте мені палець у горло".
— А ви теж гарно висловилися, — перебив його вахмістр. — Звідки ви викопали таку дурницю, що Микола Миколайович буде чеським королем?
— Цього я не пам'ятаю, — несміливо відповів сержант.
— Ще б пак, вам це пам'ятати! Ви ж були п'яні як чіп, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.
Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:
— Я вам завжди казав: алкоголь — це погибель. Ви пити не вмієте, а беретесь. А що було б, коли б він дав драла? Як би ми виправдались? Господи! Голова в мене аж тріщить!.. Я вам кажу, пане сержанте, — вів далі вахмістр, — саме тому, що він не втік, цілком ясно, який це небезпечний і хитрий тип. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п'яні і він міг тисячу раз утекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя — такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий бог не допоможе, а матиме він на шиї одним параграфом більше. Та й годі. Від цього йому не буде ні холодно, ні жарко. Якби тільки в мене так голова не боліла.
Запала тиша. За хвилину вахмістр звелів:
— Покличте сюди нашу бабу!
— Слухайте, бабусю, — звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. — Дістаньте десь хрест із розп'яттям на підставці й принесіть його мерщій сюди.
У відповідь на запитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:
— Швидше, щоб одна нога тут, а друга там!
Він добув із столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував службові листи, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп'яттям, вахмістр поставив між запаленими свічками край стола хрест і сказав поважно:
— Сідайте, бабусю.
Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на канапу, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест із розп'яттям. Вона вся похолола, було видно, як її руки на фартусі тремтять разом з колінами.
Вахмістр поважно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:
— Учора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабусю. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабусю, — розвідник і шпигун.
— Ісус Марія! — верескнула Пейзлерка, — матір божа Скочицька!
— Тихо! Аби з нього щось витягти, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?
— Це я, паночку, чула, — відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.
— Але всі ці балачки велися тільки для того, щоб він мав до нас довір'я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягли все. Одне слово, пришпилили голубчика.
Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:
— Ви, бабусю, були свідком і втаємничені в цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертнім одрі, інакше вас не можна буде поховати на кладовищі.
— Матінко божа, святий Йозефе, — заскиглила Пейзлерка. — Бодай би мені ноги покрутило, перше ніж я цей поріг переступила.
— Не скигліть, бабусю, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Проказуйте за мною.
— Пейзлерка подріботіла до стола, причому не вгаваючи бідкалася:
— Пресвята діво Маріє Скочицька, за віщо мене в цю хату біда принесла?
А з розп'яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки чаділи, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна в неї підламувалися, руки тремтіли.
Вона підняла вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто, з притиском говорив, а вона повторювала:
— Присягаю богу всемогутньому і вам, пане вахмістре: про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не скажу ні слова, навіть коли б мене про це питали. Хай мені бог допоможе у цьому.
— Тепер поцілуйте хрест, — наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проказала слова присяги й побожно перехрестилася.
— Добре, а тепер віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені під час допиту.
Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, йдучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона справді хвилину тому зазнала чогось жахливого в своєму житті.
Вахмістр тим часом переписував свій рапорт, той рапорт, який він уночі доповнив чорнильн'ими плямами й злизав їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.