— Грошей тепер я не дам до ваших рук, бо швидко розкотяться. Постарійтесь лишень трохи, — ще дуже молоді! Та й од батька таки навезли доволі всякого добра…
Зося бігала од злості по хаті. Довгий шлейф її дорогої сукні підняв куряву по хаті, аж Лемішка закашлявся.
— Та не куріть-бо так своїм хвостом! — насилу промовив Лемішка від кашлю.
— Годі тобі, старий! Неначе й справді молодим людям не можна себе розважити, погуляти, — гримнула на його Леміщиха.
— То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? — приступала Зося ближче.
— Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! — обізвавсь Лемішка. — Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! — кахикав Лемішка.
— Я пані! — промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. — Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.
— Будемо за те повік бога дякувати! — сказав Лемішка, поглянувши на образи. — Де ж пак, таке щастя?
— То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? — кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.
— Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, — навчав Лемішка. — А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!
— І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?
— Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.
— Якиме! Якиме! ходи сюди! — зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.
Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.
— Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.
Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.
— Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!
— Бог зна що видумуєш ти, Зосю! — промовив сердито Яким, — це ти, певно, жартуєш.
— Квартиру давай! — закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.
Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг…
— Ой, боже мій, боже мій! — зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. — Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!
— Схаменись! Який там ворог тебе б'є! — крикнув Яким з ліжка.
Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.
— Жінка твоя зґедзкалась; вже геть-то опришкувата вдалась! — промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.
Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Він почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.
— Йди шукай зараз квартири, бо я тут загину, занапащусь, вмру до завтрього!
— Годі, Зосю! Годі плакати! Не муч мене, бога ради! Піду зараз квартиру знайду, тільки перестань.
Яким ухопив шапку і вибіг з хати.
— Найми вже їй там на кільки тижнів квартиру, — сказав йому на вухо батько. — Нехай спробує жити за свої гроші й покуштує свого хліба: нехай спокутує свою опришкуватість та непомирливість.
Невеличка квартира була найнята того ж вечора в одному жидівському домові, навіть на першій вулиці в місті. На другий-таки день Зося з Якимом перебрались на нову квартиру, найняли свою наймичку, а мати, потай од Лемішки, дала їм куховарське знаряддя і трохи столового посуду, бо Зося од свого батька не привезла-таки нічогісінько.
Нова квартира була багато поганша, ніж батьківська кімната, нова, світла, простірна, з світлими вікнами в зелений сад.
З невеличкої світлиці з погнутим помостом двоє вікон виходило на вулицю, а малесенька кімнатка і пекарня були од поганого, жидівського двору. Зося, смутна, як був смутний дощовий тоді день, сиділа в кімнаті і, засмучена, дивилась у вікно. Цілий двір був залитий грязюкою, котру помісив товар та кози своїми ногами. В тих болотяних бакаях та ямках стояла вода, як стоїть мед в щільниках. Попід самим вікном замазана, обстрьопана жидівська наймичка несла цебер помий і вивернула його просто серед двору. Тричі перед її очима чогось промайнув жидок, на котрому каптан був стулений ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спину була дірка, так що видко було його чорну сорочку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь паскудну риночку, в котрій бовталась якась юшка, нечиста, як помиї, з покришеною паляницею. Кожний раз Зося іздригалась уся, як тільки повертала очі на ту риночку, на замурзаного, засмальцьованого жидка. В придачу до всього прийшла корова, стала проти вікна, обернула до Зосі свою рогату і вухату голову і витріщила на неї свої дурні очища.
Зося заплакала несамохіть.
— Дивись! що то? — промовила вона до Якима з серцем.
— Що? корова! Хіба ж не бачиш? — одказав він знехотя.
Корова навіщось лизнула довгим, шерстким язиком по склі.
— А то що? — показала Зося пальцем, плачучи.
— Шибку лиже навіщось: певно, хоче пити.
— Шибку лиже!.. — перекривила його Зося. — А подивись, що там на дворі?
— Грязь! що ж більше? Сльота!
Саме тоді пройшов той самий замурзаний жидок з порожньою риночкою. Зося крикнула на жидка, застукавши в вікно:
— Як ти мені ще раз пройдеш коло вікна, то я тебе повішу!
Жидок злякався, аж жахнувсь, і кинувсь навтікача. Почало сутеніти. Зося звеліла засвітити свічку і подати самовар. Наймичка подала лойову свічку, таку смердючу, що не можна було сидіти близько коло столу. Кращих свічок не було за віщо купувати. Сахару в сахарниці теж не було. Зося сіла і засмутилась.
— Якиме! пошли за сахаром.
— Грошей нема. Хіба послати до батька — позичити?..
— Лучче не питиму до смерті чаю, ніж маю позичати в твого батька.
— Про мене, як хочеш! — одказав Яким.
Зося плакала. Неясно сліпала свічка; поноча було в хаті. Непривітно дивились стіни, вікна. В скрині було порожньо; гроші були потрачені, бо мусив Яким заплатити за житло за три місяці вперед, а то б не пустив жид на квартиру. Та й грошей було обмаль.
— Зосю! вертаймось до батька. Бачиш, яке наше життя! — сказав Яким.
— Лучче отут загину, ніж маю перепрошувати твого батька, — одказала Зося.