Вузісінькою стежкою пішов він з нею між густими липами та кленами, між зеленим листом бузини та калини. Зося то червоніла, то блідла. І яка вона здавалась йому тиха, спокійна, як дитина, в міру весела, в міру поважна!
Щиро і настіж Яким розгорнув перед нею всю свою душу, свої думи, розказав про свою службу, про свої надії, про своє життя, навіть не посоромився розказати про своїх батьків, простих міщан, про свою добру матір і крутого батька. На решті розмови, тоді як сонце погасало і обзолотило цілий яр червоним полум'ям, він розказав про своє кохання, випитав про любов до його і натякнув про свою надію на їх сватання. Зося зблідла; вона не сподівалась так швидко почути його останнє слово, просила трохи заждати, передніше спитати батька. Одначе дала йому надію…
Веселий і щасливий, Яким вів Зосю під руку додому. А тимчасом Люцина й Рузя, сидячи в своїх місцях між кущами, мали певну надію, що молодий хлопець ніколи не поцурається таких ласощів, як дівоче кохання. Вони вже знали те по власному досвідові, і кожна з великою нетерплячкою ждала Якима. Вже почало смеркатись, а панич не приходив. Люцина почала сердитись, а Рузя похилила голову, не слухаючи навіть пташиного щебетання. Вже добре-таки стемніло. Люцина почала навісніти. Рузю почав брати страх. Для її полохливої фантазії здавалося, що розбишаки шелестять за кущами, що зеленоокі русалки, рогаті дідьки витріщають на неї очі з зеленого листу. Рузя, дуже полохлива зроду, непоетично стрибнула з каміння, прожогом полетіла через сіножать і трохи не загрузла на мочарі, натрапивши на його. Як птиця, вилинула вона на стежку з-за кущів і стикнулась несподівано з Люциною, котра повагом чвалала додому люта-прелюта.
Зрозумівши одна одну, не промовивши й слова, пішли вони на гору. Коли — зирк! — поперед їх ішов Яким попід руку з Зосею. Назирцем та навздогінці за ними пішли вони до самого дому і зараз побігли до батька жалітись.
— Чи ви пак, папо, знаєте, що таке зробилось? — промовила Люцина до батька, бліда, як смерть.
— Чи ви, папо, ждали такого? — підхопила Рузя, червона, як рак.
— Що таке? Що? Говоріть-бо, ради бога, не мучте мене! — одказав батько, сам трясучись, немовби ним пропасниця трясла. Його чорне сумління часто полохало його таки добре.
— Вона! Така мала! І таке робити! — запищали обидві сестри, трохи не скрегочучи зубами. В батька од серця одлягло.
— Ще в дитячих штанцях, а вже водиться по ярах в чужим паничем! — крикнула Рузя через сльози, кидаючись на батька.
— Говоріть-бо як слід або йдіть собі! — крикнув становий, вже сердячись на бабів, як він звав своїх дочок.
— Ми, папо, застали Зосю в яру одну з Лемішковським! — крикнула Люцина.
— Вона йшла з ним попід руки! — крикнула Рузя.
— Він навіть обнімав її! — додала знов Люцина, маюча себе за матір нібибто маленькій сестрі.
— О! Так то погано! — крикнув батько, розгнівавшись. — То він у мене повинен зараз оженитись із Зосею!
Сестри стали, як укопані. Чого вже, чого, а цього їм дуже не бажалось, щоб через Зосю втратити жениха, гарного, молодого й небідного, хоч і міщанина.
— То так, папо? — крикнула Люцина.
— То так? — промовила Рузя.
— А то ж як! хіба нехай і її люди обносять та ославлюють, як і вас ославили! А що мені з того, що ви всі три посивієте на пні? Нехай іде! "З богом, Парасю, коли люди трапляються!" — як наші хлопи кажуть.
Сестри мовчки вийшли з батькової хати і вернулись до світлиці, де сиділа Зося коло вікна.
Обпершись ліктем об одвірок і втупивши очі в далеке полум'яне небо, дала вона волю думам про свою розмову з Лемшіковським.
— То так, Зосю? — промовила саркастично Люцина, цідячи слово за словом.
— То ти вже пустилася на амури? — крикнула Рузя, співом протягуючи мову.
— Їй-богу, добре!
— Ні бога не боїшся, ні людей не соромишся!
— Чого вам од мене треба? — спитала їх Зося і при своїх словах так сміливо подивилась їм у вічі, що сестри і здивувались, і знавісніли.
Непідхильність Зосі в сім'ї, як найменшої сестри, була їм дуже досадна.
Мати вмерла давно, ще як вони усі були невеличкими.
Старші сестри не були їй рівнею, бо вона й зазнала їх вже дорослими. В сім'ї її всі звали дитиною тоді, як вона була вже дівчиною, а дівчиною звали тоді, як вона була вже панною і навіть стала на порі. Вона мусила слухати старших сестер, як опікунок; при людях мовчати тоді, як вони розмовляли; слухати їх загаду, носити перешиту одежу з їх плечей. Розумна зроду, тиха недоброхіть, вона терпіла свою долю, не жалілась нікому, але зате ж зненавиділа сестер. І їй прийшов час кохання, а сестри заступали їй дорогу, силуючи ждати черги, коли серце черги не жде. Тимчасом вона вбирала в себе, силою своєї молодої вдачі, всі думи й мрії дохожалих сестер, які їй доводилось переслухати довгими зимніми вечорами; вибирала, що варто було вибрати по власному серцю, прикладаючи ще й свої молоді надії. Маючи вже певне слово Лемішковського, вона зрозуміла, що вже виходить й визволяється з опіки старших сестер.
— Чого вам од мене хочеться? — спитала вона вдруге.
— Добре робиш, Зосю, їй-богу, добре! Така мала… — почала говорити Люцина.
— Дай покій, сеструню! Мені сливе швидко двадцять років. Яка ж я дитина?
— А шо б сказала наша дорога мати, якби була жива? — спитала Рузя.
— Хто його знає, що б сказала! Пером земля над матір'ю! Не тривож материної могили, — одказала спокійно Зося.
Сльози виступили з очей у Зосі.
— Що скажуть люди, як почують, що молода панна, трохи не дитина, ходить пізнім вечором з молодим хлопцем десь по ярах, по байраках? — сказала Люцина в тоні матері.
— Те, що й про тебе, сестро, говорять, — одрізала Зося.
— Вибачаю тобі, як дитині, Зосю! ти ще молода для того, щоб поводитись тобі самій собою, не порадившись із старшими сестрами. В нас матері нема. Хто ж більше має права доглядати тебе, наставляти на добру путь та на добрий розум!
— Знаю я твій розум! Якби я твоїм розумом ходила, то б свій талан минула.
— Зосю! що ти кажеш! — крикнула Люцина.
— Те, що чуєш, — одрізала Зося і повернула голову до вікна, задумано дивлячись на небо.
— Зосю! дивись сюди! Не бундючся!
— Чому пак ні!
— Зосю, я тобі велю! — крикнула Люцина, підіймаючи голос.