— Ти подумай, подумай, — Жерех наповнив келихи. — У тебе мій телефон є. Дзвони, пиши, заходь. Я тобі завжди радий. Але в довгий ящик не відкладай. Чим швидше — тим краще!
Підійшла Капітульська, взяла Сідалковського під руку.
— Я бачу по ваших очах, ви щасливі, граф!
— З вами я завжди щасливий, шер амі!
— Не перебільшуйте… Ви хотіли сказати "ма шер", — уточнила Ядвіга.
— Я сказав те, що сказав. Ви для для мене милий ДРУГ, — почервонів Сідалковський, що з ним дуже рідко траплялося.
Ядвіга вдала, що не помітила того. Але в душі дуже зраділа.
— А що ви думаєте про Кафку, граф? — перевела вона розмову на інше, аби не ставити його в незручне становище.
Сідалковський зрозумів це по-своєму: захотілося погратися у світські розмови, показати свою духовну глибину й широту культурних інтересів, а заодно вивірити його інтелектуальний рівень. Сідалковський про всяк випадок висунув перед нею свій захисний щит:
— Бачте, Ядвіго, у мене вища освіта, але ще досі не закінчена. Тому я віддаю перевагу Сартру з його екзистенціалізмом…
— О, — перебила його Капітульська. — Але ваша зовнішність, манери, навіть одяг — усе це не має нічого спільного з екзистенціалістами… Самотність, пошук абсолютної свободи… Ви ж, граф, по-моєму без товариства не можете….
— Немає умов, пані Ядвіго, — почав викручуватися Сідалковський.
— Не називайте мене так, граф.
— Я вибачаюсь. Не вловив нюансу. Панно Ядвіго! О панно Ядвіго, як сказав поет…
— Ви були на Адріатиці?
— Ви маєте на увазі Дубровнік? Люблю Дубровнік! Це вам не Канни з отими надокучливими американками… Ці ботокуди, що вперше потрапили до Європи, тут буквально божеволіють від Французької Рів'єри. Так хочеться ще раз побувати в Дубровніку… Пам'ятаю свою останню поїздку на Адріатику. Мій столик був поруч зі столиком Антоніоні!
— Ви любите Антоніоні?
— По секрету, — Сідалковський нагнувся над вушком Ядвіги. — Я люблю вас, панно Ядвіго, і терпіти не можу галасу в стилі неореалізму. Мені куди ближче до душі філософія Бергмана…
Капітульська цвіла.
— А якої ви думки про Крамера?
— Крамера? — перепитав Сідалковський. — Від Крамера всі в захопленні, особливо від його сина…
— Якого сина?
— Молодшого, — відповів Сідалковський.
Якби очі Ядвіги раптом не стали такими круглими, він обов'язково додав би: "Ви маєте на увазі Мишу Крамера із Подолу? Він шиє найкращі й наймодніші черевики. А його молодший син ніколи не відстає від моди, навіть на один черевик іде попереду неї…"
— А хіба в світі є ще один Крамер, граф?
— А ви що, не знали? Панно Ядвіго! Крамер-батько, Крамер-син. Тепер уже династія Крамерів. Як Дюма-батько, Дюма-син, Чумак-батько, Чумак-син…
— Це тепер так модно? У нас у Польщі теж є свої династії…
Веніамін Олександрович, відкинувшись у кріслі, не спускав з них своїх добрих очей і лагідно посміхався в закручені вуса.
— Сідалковський, а ви не скажете випадково, що пив Ван Гог? — потягуючи шампанське, запитав Жерех.
— Ван Гог? Що пив Ван Гог? Чесно кажучи, не знаю. Але коли я перший раз був у Монте-Карло і ми там зустрілися з Маріо П'юзо, він пив… Ніколи не повірите! Каву по-сіцілійськи з нашим згущеним молоком. А закушував… Закушував смаженою індичкою на оливковій олії з бобовою підливою на томатному соусі…
— Великі — усі диваки, — втрутилася Ядвіга, помітивши, що Сідалковський цього разу явно не на тій висоті.
— Це так. Але Артур Хейлі…
— Як? Ви знайомі і з Артуром Хейлі? — Жерех уже явно знущався з Сідалковського.
— Так, як з вами, Веніаміне Олександровичу.
— О боже! Який ви щасливий, Сідалковський! — це вже Ядвіга.
— Я щасливий від того, що знайомий з вами, панно Ядвіго!
— Мерсі! А що любив Артур Хейлі?
— Чому любив? Він і тепер любить. Вершкове масло, око камбали і квасолю в спаржі по-ілінойськи…
— У вас цікаве життя, Сідалковський, — смакуючи шоколадкою, мовила Ядвіга. — Ви знаєте, я б хотіла жити вашим життям!
— Ловлю вас на слові, панно Ядвіго, вважайте, що це життя вже у вас почалось. Віднині ми з вами будемо йти нога в ногу. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…
— Ох, граф! Скільки у вас світського гумору! Ви — справді диво! Так мило і так неясно тільки ви можете жартувати! Я знаю, що все це жарти, але мені так хотілося б, аби все це було правдою! — Ядвіга сказала це так щиро і замріяно, що Жереху нічого не залишалося, як піднятися з-за столу.
— Ну, віват! — махнув рукою Веніамін Олександрович. — Я на вас чекаю, Сідалковський, — чомусь знову перейшов на "ви" Жерех. — І чим швидше, тим краще І Оревуар!
— Оревуар! — механічно повторив Сідалковський і відчув, як після останніх слів Ядвіги і Веніаміна Олександровича у нього не по спині, а по вельветовому костюмі помчали мурашки, а лице так горіло, що почало на очах лущитися. — Я знаю, Ядвіго, що це ви так мило і так приємно жартуєте… А я… А я завжди кажу правду… Жартувати з дівчатами — не в моїх правилах…
— А з жінками?
— Не будемо впадати в тонкощі,— і Сідалковський вдруге за багато останніх років почервонів.
— Це вам так до лиця, граф! — поклала свою руку на його Капітульська. — Ви ще зовсім хлопчик! Я ніколи не бачила, щоб ви так славно червоніли. Ох, Сідалковський! Я б усе віддала… і Київ, і Варшаву, аби з вами хоч раз відвідати, але по-справжньому, Монте-Карло! Або ще краще — Ніццу! Я й забула, ви більше, граф, любите Ніццу…
При слові "Ніцца" Сідалковський цього разу поморщився, наче йому дали пересолений огірок. Він згадав, як кілька днів тому, коли Стратон Стратонович розповідав про Шербур і Монако, взяв і ляпнув: "А мені знову хочеться в Ніццу!" — "Куди, куди?" — перепитав його Ковбик і від здивування аж двічі підсмикнув штани. "В Ніццу!" — нахабно повторив Сідалковський. — "А ви що, уже були там?" — "Не був, але хочеться". — "Так чому кажете "знову"?" — пом'якшав Ковбик. — "Знову, бо перший раз я там був за допомогою "Клубу кіноподорожей". А вдруге хотілося б особисто…" — "За допомогою "Клубу кіноподорожей" я одного разу був президентом Гваделупи, — розлютився Ковбик. — А як показали крупним планом, то виявилося, що то не я, а моя копія, тільки чомусь у чорне пофарбована. Зрозуміли, Сідалковський?" — "Розумному досить", — піймав облизня Євграф. — "Розумному, розумному! Ви від скромності, бачу, не помрете. Це вам аніскільки не загрожує…"