Суддя несподівано підвелася. Сідалковський і собі хотів був підскочити, але звичного: "Встати! Суд іде!" не пролунало. Через хвилину-другу (це йому здалося чомусь вічністю) вона повернулася зі злим і холодним поглядом. Спочатку суддя окинула залу, потім довго дивилася на мадам Карапєт, на Ію, і в її запитливому погляді ніби світилося: "Ця в буфеті працює, а ця в ресторані! Чи не так?"
Потім перевела погляд на Сідалковського. Він був ще холодніший, можна сказати, крижаний. Тоді схилилась над вухом одного засідателя, потім — другого. Як перший, так і другий уважно вислухали суддю, водночас активно нишпорячи очима по залу, а тоді теж зупинилися на Сідалковському. А він усе це сприймав чисто механічно. В його душі творилося в ці хвилини те, що твориться у старій квартирі, коли господар переїжджає на нову і не знає, за що в першу чергу хапатися…
Карапєт-старша сиділа, як гюрза. Напружена, знервована. Тиша, що несподівано повисла над залом, насторожила її. Вона з досвіду знала, що тиша — це не завжди добре. Тиша буває перед бурею, а ще — перед ревізією.
Ія здавалася втомленою, як після перенасичення коханням, і теж байдужою до всього: до Сідалковського, до судді, народних засідателів, свого адвоката, навіть до рідної матусі, яка чомусь почала її дратувати. Хотілося негайно залишити цю залу, припинити цю комедію з невідомим фіналом і піти в життя, продовжуючи грати ті ролі, які тобі підкаже та чи інша життєва ситуація.
Суддя підвелася, холодно, аж надто офіційно звернулася до Сідалковського. Але так, ніби підказуючи йому, що стверджувати, а що заперечити. "Розумному досить", — хотілося вигукнути йому, але він стримувався, безцеремонно розглядаючи її не як суддю, а як жінку. Дивився на неї так, немов очима роздягав.
Все це йшло в якійсь круговерті. Пригадує, питала, чи взяв ту злощасну довідку про те, що тоді, коли він купував меблі, Ковбик разом з фіндіпошівською печаткою перебував у Парижі.
— Ця довідка у мого адвоката, — сказав, трохи оживши, Сідалковський, ніби, тонучи, раптом побачив на горизонті цяточку, що при наближенні перетворювалася на рятувальну шлюпку.
— Чи правда, що ви наймали квартиру у Євдокії Капітонівни і там познайомилися з її дочкою Надією?
Сідалковський не встиг відповісти. Зірвалася з місця мадам Карапєт:
— Яку квартиру?! У мене одна комната без балкона на втором етажі, і вообще… Куток знімав, — вигукнула вона і цим самим виступила як адвокат Сідалковського.
— Отже, ви підтверджуєте, що не квартиру, а куток? — уточнила суддя.
— Підтверджую, — гордо підняла голову мадам Карапєт, ніби відчула, що здача, яку забув покупець, уже залишилася в її кишені.— Куток, одне ліжко на двох, і вообще!
— Що ви кажете? Що ви кажете? А коли це було? Кілька років тому! А йдеться про останній рік! — підскочила на своєму місці адвокат Ії.
Мадам Карапєт, ще не знаючи, у який бік стрілка хилиться, пирснула й сказала:
— Товариш суддя спрашивають, я відповідаю.
— Суду все ясно! — мовила суддя і навіть не глянула на Іїного адвоката.
Сідалковський сидів і з нетерпінням чекав судді й народних засідателів, що пішли в радчу кімнату. Тепер він скидався на студента-заочника, котрий очікує оцінки своєї контрольної, певний, що менше трійки не буде.
Коли вони повернулися з радчої кімнати і почали стоячи зачитувати вирок суду, Карапєт-старша підскочила перша, може, для того, щоб не пропустити жодного слова.
Після двох перших абзаців Сідалковський перевів погляд на неї. Рожевощока й кругловида матуся на очах почала бліднути й старіти. Видно, їй цього разу, як кажуть у світі картярів, не було чим крити, бо вона раптом на весь суд крикнула:
— Зараза!
У залі суду засміялися. Карапєт-старша знову налилась кров'ю і гнівно повторила:
— Ти зараза! Чуєш? Зараза!
Сідалковський не реагував. Ія, схиливши голову, вибігла із залу. За нею кинулася її адвокат.
— Зараза! — продовжувала Євдокія Капітонівна. — Ось хто ти, і вообще! Тебе ще ніхто не розкусив, а я тебе розкусила відразу! — Вона вийшла у коридор, плюнула в урну, але не влучила.
— Мамаша! — притишив хід Сідалковський. — Ви тут не в буфеті. Це народний суд, тут усе робиться по закону. А закони, як і мене, треба поважати.
З усіх тих слів матусю Карапєт, видно, найбільше допекло слово "мамаша", і вона ладна була затопити в його красиву пику, але боялася це робити при такій величезній кількості свідків, тож тільки сказала:
— Паразит, негідник, і вообще все в цьому роді!
— Купили, купили! — уже на подвір'ї кричала Карапєт-старша, звертаючись до телеграфних стовпів.
Сідалковський від того крику, як і від судового вироку на його користь, раптом ожив, серцебиття урівноважилося, і він, переможно посміхаючись, повернувся до неї:
— Мадам! Суд не купують! Це просто неможливо. Суд народний, мадам. А народ не купиш!
— Купили, купили, — кричала, як божевільна, мадам Карапєт, не звертаючи на його слова ніякої уваги.
— Я не шах персидський і не султан турецький, — наблизився до неї Сідалковський, на всяк випадок ховаючись за Граком, що йшов поруч, залишаючи великі сліди на брунатному снігу. — Я жебрак, — розкланявся він, нагадавши їй її ж слова. — У мене грошей нема. А потім… Давайте згадаємо загальний рахунок… Один — один, мадам, як кажуть футбольні професіонали. А я тільки любитель. Так що у нас нічия, — Сідалковський по-дружньому поплескав її по плечу, витягуючи руку з-за спини Грака. — Коли минулого разу мені присудили п'ятимісячного сина…
— Шести, — поправила його Карапєт.
— Все одно, мадам… Після шести місяців теж діти не народжуються… То я тоді не шумів. Гроші з мене й досі вираховують! Так що ми з вами квити, мадам!
Сідалковський подарував їй прощальну посмішку і глянув у безмежний, як небо, простір.
Благословенна природа дихала легко і парко. Кругом, куди не кидав оком Сідалковський, бігли дівчатка уже в демісезонних легеньких пальтечках, новеньких, ще з літа придбаних чобітках на високих, але широких, як платформа електрички, каблуках, і посміхалися людям, природі, трамваям і сонячним зайчикам на вікнах трамваїв… Сідалковський зрозумів: незабаром весна! На базарі з'являться ранні полуниці, рання редиска, ранні помідори і парникові огірки — довгі й криві, як зелені бумеранги.