Незворушно покурюючи люльку, він час від часу виходив зі свого вігвама й дивився в небо. Коли сонце зійшло над островом, він ліг біля вогню й за кілька хвилин умер.
Старого поховали — на превелике обурення його брата, який дізнався про похорон пізніше:
— Ви, блідолиці, живете тим, що народжує земля, тому в землю й ідете, а ми, індіанці, живемо тим, що бігає по землі, тому спимо останнім сном на деревах, — заявив він.
Андерсон повідав мені ще один приклад віщого дару в індіанців. 1879 року, коли він ще служив у Абітібі, з Монреаля зазвичай 2 січня вирушав санний поїзд і прибував до Абітібі 19 січня. Того року поїзд не прибув у належний термін. Люди хвилювалися, плани руйнувались. Індіанці порадили шотландцеві звернутися до "чаклунки" Маш-коу-тей Іш-куей. Вона була жінкою з прерій, індіанкою племені чінук, що жило на озері Стюарт.
Андерсон подарував жінці тютюн. Вона чаклувала цілу ніч. А вранці прийшла до шотландця та сказала:
— Санний поїзд застряг біля порогу, де відкрита вода. Сніг там глибокий, їхати важко, але завтра, коли зійде сонце, він буде тут.
Усе вийшло, як вона пророкувала.
Ця жінка була колись за службовцем Компанії Гудзонової затоки, народила йому трьох синів. Коли чоловік умер від віспи, їй призначили довічну пенсію. У той час, коли до неї звернувся Андерсон, їй було 75 років. Вона не раз підтверджувала свій пророчий дар.
Ось іще одна історія з життя індіанців, сумна.
Якось зимової пори сорок чи п'ятдесят років тому ціле село племені алгонкінів біля Уоабіміга вимерло від голоду. Живою залишилася тільки молода жінка з маленькою дитиною.
Вона пішла в Ніпігон, де сподівалася знайти допомогу. Жінка насилу добулася до маленького озера й виявила схованку на дереві. Там був кістяний рибальський гачок. Вона зробила вудку. Але без наживки вудка була марною. Плач голодної дитини допоміг матері зважитися. Одним ударом індіанка відітнула шмат м'яса від власного стегна, зробила тим самим ножем діру в кризі на поверхні озера, насадила наживку на гачок. Нагородою відданій матері стала чудова щука, яка поласилась на шматок скривавленої плоті. Жінка погодувала рибою маля, попоїла сама й залишила ще шматочок для іншої наживки. Так вона й жила біля озера, харчуючись лише рибою, до самої весни, а потім без пригод повернулася до людей.
Завершення історії не таке радісне. Хлопчик виріс, перетворився на дужого чоловіка, але незабаром жорстоко повівся з матір'ю, покинув її на схилі віку вмирати з голоду (і тим самим продемонстрував поведінку, абсолютно не властиву індіанцям, а, швидше, хижим рибам). Андерсон знав цю жінку й навіть бачив глибокий шрам на нозі — місце, де вона вирізала м'ясо для наживки.
Старовинні перекази чув шотландець і в Онтаріо.
У червні 1879 року він ночував на східному березі озера Берч-Лейк на річці Оттаві. Там зі своїми людьми зустрів індіанського вождя і його родину. Вождь показав Андерсону маленьку піщану бухту, де дуже давно відбулася битва між його предками з племінного союзу алгонкінів та ірокезами, які нишпорили околицями.
Мисливці за скальпами приготувалися до розбійницького нападу. Вони витягли піроги на берег, запалили вночі багаття та почали свої войовничі танці навкруг вогню. Троє алгонкінів з озера Гранд-Лейк, предки вождя, котрий зустрівся шотландцеві, спостерігали за танком ворогів із укриття. Один із них узяв гострого крем'яного ножа — в індіанців на той час іще не було залізних ножів і томагавків — підплив до вражих човнів і проробив великі дірки в днищі кожної піроги. Потім, коли він повернувся до товаришів, усі троє розійшлися в різні боки та, ховаючись за чагарниками, заходилися галасувати й волати на різні голоси. Ірокези вирішили, що на них напала безліч воїнів, підбігли до своїх пірог, зіштовхнувши їх у воду, швидко вигребли на глибоке місце. Піроги наповнилися водою та пішли до дна, ірокезам довелося плисти до берега. Алгонкіни перебили їх одного за одним, залишили живим останнього. Вони дали полоненому мисливцеві за скальпами їжі в дорогу та відіслали до ірокезів із попередженням: так буде з кожним, хто насмілиться прокласти стежку війни на землю алгонкінів!
КОМАРІ
Краще відразу сказати, що отруювало нам життя, і не повертатися більше до цієї теми.
Всі, хто побував у тутешніх краях, сходяться на думці, що комарі — страшна напасть. Капітан Бек 1883 року зазначав, що кровососи знищують мандрівників на Півночі. Хатчінс писав понад сто років тому, що влітку в марних пустелях Півночі (Баррен-Граундз) людям нема життя від цього гнусу.
Я читав раніше ці дорожні нотатки, але поки сам не побував у цих краях, не міг зрозуміти своїх попередників.
Над запиналом мого ліжка їх кружляло близько тисячі. Удень і вночі повітря вібрувало від комариного гудіння. Але це був тільки початок літа. 9 липня на річці Ньярлінг комарі лютували ще дужче. Ось що записано в моєму щоденнику: "Я нарахував не менш як чотириста комарів, які вп'ялися в спину Біллі, котрий сидів переді мною на веслах. Приблизно стільки ж їх було на каптурі плаща, який прикривав йому голову та шию, трішки менше — на руках і ногах. Навколо хмари комарів, які дзижчать, жалять, монотонно стугонять. Вони — суща кара для всіх нас. Майор Джарвіс — свіжий, рожевощокий, кров з молоком товстун завважки понад двісті фунтів — з мого (точніше, з комариного) погляду, — розкішне "пасовисько" порівняно з прокуреними індіанцями. Куди не сядь — наїсися досхочу, і з десяток роздутих кровососів сидять у нього на обличчі та шиї, ніби червоні ягоди смородини. Він стверджує, що не відчуває їхніх укусів, і посміюється з мого накомарника. Комарі й справді нітрохи не шкодять його здоров'ю та гарному настрою. Я дуже вдячний Джарвісу за його чудові смакові якості, за те, що комарі надають йому перевагу над усіма нами".
На Солт-Рівер можна було одним ударом прибити сотню комарів, і часом вони так густо обліплювали коня, що неможливо було визначити, якої він масті. За деякий час їх стало ще більше. На шести квадратних дюймах свого намету я нарахував ЗО комарів і, оскільки щільність була приблизно однакова, прикинув, що 24 тисячі сиділо на наметі й стільки ж кружляло біля входу.