РІЧКА ПОКАЗУЄ ЗУБИ
Отже, жили ми вчора, як сьогодні, а сьогодні, як учора, — ішли линвою, їли, знову йшли, ставили табір, спали.
Погода стояла гарна звідтоді, як ми відпливли з Форт-Резольюшен. Суворе життя загартувало нас, і навіть його одноманітність не обтяжувала. Тепер спадали інші думки, ніж навесні, коли я вперше побачив велику річку.
Адже ми вирушили тоді в плавання підступною Атабаскою, котра несе каламутні води свої із запаморочливою швидкістю — човен нам здавався вутлим плотом, а вся ця витівка нерозважливо ризикованою. Чи зможе тендітне суденце пройти дві тисячі миль скаженою річкою? З таким само успіхом, напевно, миша видереться на могутнього, необ'їждженого, норовливого жеребця.
Нам ще належало отримати від життя такий урок.
Увечері 15 жовтня небокрай забарвив тьмяно-жовтий захід. Зранку подув сильний північний вітер і приніс сніг із дощем. Він зігнав з озера величезні зграї птахів. Сотні дрібних пташок, тисячі пуночок зграями від двадцяти до двохсот у кожній, міріади качок і диких гусей мчали на південь, рятуючись від морозів. О пів на дев'яту почався масовий проліт гусей — за п'ятнадцять хвилин ми нарахували 114 зграй, у середньому по тридцять птахів (від п'яти до трьохсот) у зграї. Тривав переліт до другої по-полудні — виходить, за цей час над нами пролетіло майже сто тисяч гусей! Як радісно бачити їх, чути їхні крики! Вони простяглися високо в небі, неначе обірвані нитки, немов живе павутиння. Це мати-природа вимітала їх на південь мітлою із північних вітрів.
Замальовував і рахував я живі нитки з почуттям вдячної радості, що гуси ще настільки чисельні. Здебільшого летіли білі гуси, але приблизно двадцяту частину становили канадські казарки.
На небо виплив повний місяць. Він світив цілу ніч, а на південь усе летіли й летіли птахи. Мороз наступав їм на п'яти — несподіваний, лютий. До ранку всі озера в околиці змерзли на дюйм, а в інших місцях, за чутками, крига того ранку досягала завтовшки трьох дюймів.
Але зійшло прекрасне світило, і коли ми причалили у Форт-Мак-Маррі, день видався теплим та по-осінньому тихим і мирним.
Micс Гордон, начальник поштового відділення, спершу нас не впізнала. Якщо їй вірити, то тепер ми мали вигляд значно старший за свої роки — як усі, хто побував на Півночі.
Зранку в поспіху ми забули зняти намет. Він був уже старий і не становив особливої цінності, тому вирішили по нього не повертатися. Втім, він більше нам і не знадобився — до завершення подорожі стояла чудова погода.
Пара лосів — лосиця й теля — перепливли ріку просто перед нами. Біллі негайно кинувся за ними, але швидко втратив їх із поля зору. Весь берег був поцяткований слідами тварин. З'явилося багато великих вовків — схоже, ми потрапили в зону їхнього перебування. Зважаючи на все, вовки нещодавно зарізали лося (у їхньому калі траплялися лосячі волоски).
Ми перебували в каньйоні річки Атабаски, і відтепер усе наше плавання зводилося до запеклої боротьби з порогами. Тепер мої досвідчені лоцмани, долаючи їх один за одним, ішли линвою, наполовину розвантажували човна, причалювали до берега й переносили його волоком — каторжна праця. Ось запис із мого шляхового щоденника, датований 18 жовтня:
"Я стомився від безперервного гуркоту води. Сьогоднішній день і п'ять попередніх пішли на боротьбу з порогами скаженої ріки. Мені вочевидь подобається місце на носі човна. У руках маю довгу тичку. Моя справа — дивитися навсібіч і вперед, не зводити очей із гуркотливої, вискаленої злобливо пащі ріки. Коли її зміїна посмішка відкриває жовтаво-коричневі стерті ікла небезпечно близько від човна, я повинен щосили впертися в них жердиною та вивести човен у спокійнішу місцину, де річка не так люто демонструє свою вдачу. Гамірна, неспокійна річка мені зовсім не до вподоби, як сварлива, криклива жінка. Я думаю про широку, спокійну річку Невільницьку, чудову рівну гладінь на багато миль, — тепер це тільки щасливі спогади про давню давнину".
Мої товариші спритні та меткі. Пороги один за одним лишаються позаду. Ми в різні способи їх долаємо, та головним чином переносимо вантажі волоком.
Зранку 19 жовтня ми підійшли до маленького короткого порогу, і всі погодилися, що його легко можна пройти линвою. З вигляду він був безпечний — незначне хвилювання на воді, начебто від змаху риб'ячого хвоста. Про те, що відбулося далі, оповідає наступний щоденниковий запис.
20 жовтня 1907 року. Каньйон Атабаски
Це був день халеп і удач. Ми рано зняли табір — задовго до сходу сонця — і переправилися волоком через перший поріг. До дев'ятої ранку досягли середнього. Біллі вирішив, що найкраще тягти човна линвою. Вони з Робом ішли линвою, я лишився на носі, Пребл — на кормі. Раптово човен захопило в скажений вир, закрутило, завертіло та пожбурило на каміння.
Тріск дерева, ревіння річки, як оком змигнути ми з Преблом — і весь вміст човна — виявляємось у крижаній воді.
— Мої щоденники! — тільки й устиг вигукнути я, після чого бурхливий потік накрив мене з головою.
Голову зчавило, мов обручем, у скронях стукотіла одна-єдина думка — щоденники, щоденники!
Я зринув і простогнав:
— Рятуйте щоденники! — та поплив до берега.
Пребл вчепився в перекинутий човен і намагався його повернути. Його обличчя залишалося незворушним, ніби він лише ставив мишоловку.
— Покинь його, рятуйся сам!
Пребл не відгукнувся.
Щиро кажучи, триматися за човен було найбезпечніше. Мене відразу винесло на мілке місце, я підвівся та вибрався на берег:
— Щоденники, шукайте щоденники!
Раптом я з жахом згадав, як, готуючись вранці до переправи волоком, уперше за весь час подорожі запакував усі три щоденники в ручну сумку. Вона безвісти згинула, а саквояж, куди я вклав ще дві такі сумки, тримався на плаву.
— Рятуйте харчі! — крикнув Біллі, перекриваючи ревіння безжальної річки, і помчав далі.
Я знав, який розсудливий Біллі, яка в нього ясна голова в хвилини небезпеки, а тому ввійшов у крижану воду по пояс і витяг ящик із харчами, не дав лютій річці занести його. Тим часом Біллі з Робом, стрибаючи з каменя на камінь уздовж стрімчастого берега, зникли. Я кинувся слідом за ними.