— Клянуся, це такі — переможно закричав Ебірам. — Він сам мені показував свою позначку: похвалявся, скільки оленів він поклав у прерії цими кулями! Ну, Ішмаеле, тепер ти мені віриш, що старий негідник — шпигун червоношкірих?
Куля переходила з рук в руки і, на лихо добрій славі старого, інші також пригадали, що бачили таку мітку на кулях трапера, коли з цікавості оглядали його спорядження. На тілі Ейси було ще багато ран, але не таких небезпечних, і все це підтверджувало, як вони вважали, провину трапера.
Між тим місцем, де пролилася перша кров, і вільшиною, де, як тепер усі були певні, Ейса намагався сховатися від переслідувачів, було багато слідів жорстокої боротьби, що починалася кілька разів. Те, що боротьба уривалася, свідчило про слабкість убивці, який, безперечно, розправився б із своєю жертвою значно швидше, коли б не його стареча неміч, — могутній юнак, навіть умираючи, був грізним супротивником. Поранивши Ейсу, нападник не насмілився ще раз вистрелити, побоюючись привернути увагу решти мисливців, рушниця вбитого щезла, не було й інших, не таких цінних речей, які належали Ейсі, — певне, вбивця все забрав собі як трофей.
Окрім кулі, були й ще докази: сліди, які переконливо засвідчували жорстокий злочин трапера; було очевидно, що юнак, смертельно поранений, ще знайшов сили довго й відчайдушно опиратися все новим і новим нападам убивці. Ішмаел підкреслював це з дивною сумішшю скорботи й гордості: він сумував, бо втратив сина, якого дуже цінував, коли не сварився з ним; і він пишався, що його син до останнього подиху лишався стійким і сміливим.
— Він помер, як личило померти моєму синові, — мовив скватер, добуваючи крихти марнославної розради зі свого такого неприродного торжества. — До останньої хвилини він тримав ворога в страху і не просив допомоги в закону! Ходімо, діти, поховаємо його, а тоді пополюємо на вбивцю!
Сини скватера, мовчазні й понурі, взялися за свою сумну роботу. В твердій землі вирили яму, поклавши на це чимало часу й праці; знявши з себе одіж, без якої могли обійтися, загорнули в неї тіло. Коли все приготували, Ішмаел підійшов до Естер, яка, здавалося, нічого не бачила й не чула, і сказав, що зараз ховатимуть загиблого. Вона вислухала і, покірливо забравши руки від синового тіла, мовчки підвелася, щоб провести покійного до його тісного місця спочинку. Там вона знов сіла в головах могили, пильно й жадібно стежачи за рухами юнаків. Накидавши на прах Ейси досить землі, щоб захистити його від хижаків, Інок та Ебнер скочили в яму й почали втоптувати землю, використовуючи вагу своїх могутніх тіл. Працювали вони старанно, з дивною, коли не дикунською сумішшю турботливості та байдужості. Такі запобіжні ваходи вживалися звичайно для того, щоб дикі звірі, чий нюх неодмінно приведе їх до могили, не вирили відразу ж тіла. Навіть хижі птахи, здавалося, розуміли, що відбувається: якісь таємничі чуття підказували їм, що їхню бідолашну жертву незабаром покинуть, і вони знов почали кружляти над могилою та кричати, ніби хотіли налякати родичів небіжчика, щоб ті кинули складати йому останню шану.
Ішмаел стояв, склепивши руки, й уважно стежив, як його сини виконували цей печальний обов'язок; коли ж усе скінчилося, він скинув шапку, дякуючи їм за їхній труд з гідністю, яка зробила б честь і освіченішій людині. Протягом усієї церемонії, яка завжди буває урочиста і вражаюча, скватер був вельми поважний і статечний. На його важкому обличчі лежав відбиток глибокої печалі; але воно ні разу не адригнулось, аж поки він повернувся спиною до могили свого первістка, навіки розлучаючися з ним. Тут заговорив голос природи, щось владне й могутнє піднялося в його душі, і м'язи його суворого обличчя почали сіпатися. Сини не зводили з батька очей, ніби очікуючи вказівок, чи треба піддатися тим незвичайним почуттям, які зворушили і їхні мляві вдачі; аж тут скватер погамував своє хвилювання і, взявши дружину за руку, підвів її на ноги, наче малу дитину, і сказав твердо, хоч уважний спостерігач помітив би, що голос його звучав лагідніше, ніж звичайно:
— Істер, ми зробили все, що можуть зробити батько й мати. Ми зростили хлопця, виховали його так, що навряд чи знайшовся б йому рівня на американському пограниччі, а тепер ми його поховали як годиться. Отож ходімо далі своїм шляхом.
Жінка повільно відвела очі від свіжої землі, поклала руки чоловікові на плечі й стояла, тривожно дивлячись йому просто в очі.
— Ішмаеле! Ішмаеле! — промовила вона. — Адже ти розлучився з хлопцем у гніві!
— Хай бог відпустить йому гріхи так легко, як я простив синові його лихі вчинки! — спокійно відказав скватер. — Жінко, повертайся на скелю та почитай біблію — це завжди тобі допомогало. Тобі добре, Істер, ти вмієш читати, а я ні…
— Так, так, — пробурмотіла жінка, піддаючись його силі й дозволяючи, хоч і дуже неохоче, відвести себе від синової могили. — Я вмію читати, та як я користаюся з цього? Але йому, Ішмаеле, не доведеться відповідати за гріх занедбаних знань… Хоч від цього ми його вберегли! Не знаю, правда, милосердя це було чи жорстокість…
Чоловік нічого не відповів, твердо ведучи її до їхнього тимчасового притулку. Коли вони піднялися на вершину пагорба, звідки можна було востаннє подивитися на могилу Ейси, всі разом, ніби змовившись, повернулись, щоб кинути на неї прощальний погляд. Горбочка вже не було видно, але жахлива ознака вказувала, де він знаходиться — там з криками ширяли зграї птахів. У протилежному боці на самому обрії виднів синій горб, нагадуючи Естер про те місце, де вона ""лишила своїх малих дітей і спонукаючи її, хоч як це було тяжко, покинути останній притулок її старшого сина. Життя брало своє, і любов до живих перемогла в її серці скорботу по померлим.
Нещастя запалило іскру в цих суворих душах, що запеклися від примітивного життя, і від цієї іскри яскравіше розгорівся вогник родинної прихильності, що досі ледь жеврів. Батьків і дітей давно вже єднали тільки нетривкі звички; Ішмаел мав підстави побоюватися, що незабаром перенаселений вулик спорожніє, і сини, яких він зростив, залишать його самого, без підтримки, виховувати цілу юрбу малих, безпомічних дітей. Дух непокори, що його перший виявив Ейса, охопив і решту синів; і скватер з сумом пригадував ті часи, коли він, молодий і завзятий, сам отак-от покинув своїх старих і нужденних батьків, щоб вільно, без усяких пут, почати своє життя. Але тепер ця небезпека трохи відступила — його батьківська влада, якщо вже й не мала колишньої сили, то принаймі визнавалася і могла ще якийсь час протриматися.