— Тобі нездужається? — запитав він трохи стурбовано, побоюючися, що вона підхопила одну з небагатьох інфекційних хвороб, які ще часами траплялися.
Та Леніна знов заперечливо похитала головою.
— На всяк випадок зайди до лікаря, — сказав Генрі. — "Схопиш десь якусь заразу — мчи до лікаря відразу", — додав гіпнопедичну приказку й поплескав дівчину по плечах. — Може, тобі треба пройти псевдовагітність або прийняти посилену дозу Сурогату Великої Пристрасті. Іноді, сама знаєш, стандартна доза не цілком...
— О Форда ради, — нарешті порушила свою вперту мовчанку Леніна, — замовкни! — і відвернулася до своїх занедбаних ембріонів.
Не вистачало ще Сурогату Великої Пристрасті! Вона б засміялася, якби не хотілося плакати. Мало їй власної пристрасті! Вона глибоко зітхнула, наповнюючи розчином шприц. "Джон, — прошептала вона тужливо, — Джон... — І раптом похопилася: — Форде мій! Чи ж зробила я ін'єкцію проти сонної хвороби цьому зародку? Зовсім не пам'ятаю... Але краще не ризикувати з подвійною дозою..."— і вона перейшла вздовж конвеєра до наступної ампули.
Через двадцять два роки вісім місяців і чотири дні багатообіцяючий молодий мінус-альфа, адміністратор з Мвамза-Мвамза, помре від трипаносоміазизу — сонної хвороби, і це буде перший випадок за півстоліття з гаком.
Зітхаючи, Леніна продовжувала свою працю.
Через годину, в переодягальні, Фенні енергійно протестувала:
— Абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, — повторювала вона. — І то через що? Через чоловіка — якогось одного чоловіка!..
— Але він саме той, кого я хочу.
— Ніби нема мільйонів інших на світі.
— Але їх я не хочу.
— А ти спробуй, тоді кажи.
— Я пробувала.
— Багато? — зневажливо хихикнула Фенні. — Одного, двох?..
— Кілька десятків. Ефекту жодного — не помагає.
— А ти ще пробуй, не лінуйся, — повчала Фенні, хоч було видно, що її впевненість у власних приписах захиталася. — Нічого не досягнеш без наполегливості.
— Але я... він...
— Викинь із голови!
— Не можу.
— Прийми сому.
— Приймаю.
— Ну й продовжуй.
— Але в інтервалах він продовжує подобатися. Він завжди буде мені подобатися.
— Ну, коли так, — рішуче сказала Фенні, — то піди й візьми його! Хоче він цього чи ні.
— Але якби ти знала, який він дивак!
— Тим більше, потрібні рішучі заходи!
— Легко тобі казати...
— Не зважай ні на що. Дій! — голос Фенні гримів сурмою, ніби в лектора Фордіанської Асоціації Молодих Жінок, що проводить вечірню бесіду з мінус-бета-підлітками. — Дій негайно, зараз же!
— Я боюся, — сказала Леніна.
— Прийми соми — і всі клопоти. А тепер я йду купатися, — і Фенні пішла, волочачи за собою рушник.
Задзеленчав дзвінок, і Дикун, що нетерпляче дожидався Гельмгольца, аби побалакати з ним нарешті про свою любов до Леніни, скочив на ноги й кинувся до дверей.
— Я передчував, що ти прийдеш! — закричав він, відчиняючи двері.
На порозі в білому ацетатно-сатиновому моряцькому костюмі, в кругленькій білій шапочці, надбало збитій на ліве вухо, стояла Леніна.
— Ой! — зойкнув Дикун, ніби хтось його зненацька добряче стусонув.
Півграма соми виявилося досить, щоб Леніна забула про свої побоювання й збентеження.
— Хелоу, Джоне! — мовила, усміхнувшись, і, оминувши його, зайшла до кімнати. Джон машинально причинив двері й подався за нею. Леніна сіла. Запала довга мовчанка.
— Ти ніби не дуже радий мене бачити, Джоне, — сказала Леніна нарешті.
— Не дуже радий? — з докором поглянув на неї Дикун, потім раптом упав на коліна, взяв за руку й шанобливо поцілував. — Не дуже радий? О, якби ти тільки знала, — прошепотів він і врешті насмілився звести на неї очі. — Мила Леніно, найпрекрасніша, найдорожча в світі! (вона всміхнулася до нього зі спокусливою ніжністю). О, ти така досконала! (розтуливши губи, вона почала хилитись до нього). — Така досконала! (Ближче, ближче). — Щоб створити тебе, взято все найкраще у земних творінь. (Ще ближче). І тут Дикун раптом скочив на ноги. — Ось чому, — сказав він, відвертаючи обличчя, — я хотів би спочатку щось звершити... Я хочу сказати... довести, що я вартий тебе. Я знаю, що ніколи не буду таким... Але я повинен показати принаймні, що я... не зовсім... Звершити б що-небудь...
— А для чого це треба... — почала була Леніна й не кінчила. В її голосі чулася нотка роздратування: коли прихиляєшся ближче й ближче, тягнешся розтуленими губами і раптом незграба-дурень схоплюється на ноги, а ти мов провалюєшся в порожнечу, то мимоволі охопить досада, хоч у твоїй крові й циркулює сома.
— У Малпайсі, — пробелькотів Дикун, — треба було принести шкуру гірського лева, кугуара... Тобто, коли хочеш з кимось одружитися. Або вовчу...
— В Англії немає левів, — майже різко сказала Леніна.
— Та хоч би й були, — негадано вибухнув презирливим обуренням Дикун, — їх би все одно повбивали з гелікоптерів чи потруїли отруйними газами. Я б зовсім не так змагався з левами, Леніно! — Розправивши плечі, він відважився знову глянути на неї і не побачив на її обличчі нічого, крім досади й нерозуміння. — Я зроблю що завгодно, — продовжував він збентежено, все більше плутаючись у словах. — Усе, що ти тільки забажаєш. Є види важкого спорту, ти знаєш. Але ті зусилля приносять насолоду. От і я б... Накажи — і я буду підмітати підлогу...
— Для цього є пилосос, — збентежено сказала Леніна. — Замітати підлогу нема потреби.
— Потреби нема, але й непрестижна робота може бути виконана шляхетно. От я й хотів би зробити щось благородно. Невже ти не розумієш?
— Але ж у нас є пилососи.
— Не в тому річ...
— І є епсилони-напівкретини, щоб пилососити, — продовжувала вона своє. — Ну, справді, для чого тобі це?
— Для чого? Та заради тебе, Леніно, заради тебе. Щоб показати, що я...
— Але яке відношення мають вакуумні пилососи до левів?..
— Щоб показати, як я дуже...
— А леви — до того, що ти радий мене бачити? — вона все більше дратувалася.
— Як я люблю тебе, Леніно! — вимовив він із мукою в голосі.
Хвиля радості затопила Леніну, до щік припливла кров.
— Ти освідчуєшся в коханні, Джоне?
— Мені б ще не годилося цього говорити, — вигукнув Дикун, ледь не заламуючи рук, — поки не... Слухай, Леніно, в Малпайсі закохані беруть шлюб.