— В усякому разі, — сказав він, — вони так живуть останні п'ять чи шість тисяч років. Думаю, що за цей час звикли до такого.
— Але ж чистота — запорука фордності, — наполягала вона.
— Звичайно, без стерилізації нема цивілізації, — іронічно запитував Бернард прикінцеву фразу другої гіпнопедичної лекції з елементарної гігієни. — Але ці люди ніколи не чули про Господа Нашого Форда, вони не цивілізовані. Отже немає сенсу...
— Ой! — схопила вона його за руку. — Глянь!
Майже голий індіанин повільно сходив по драбині з другого поверху тераси сусіднього будинку — щабель за щаблем, тремтячи всім своїм старечим тілом. Його чорне й глибоко поморщене обличчя було мов маска з обсидіану. Запалий беззубий рот. У кутиках губ і з обох боків підборіддя блищало на чорній шкірі декілька довгих, майже білих волосин. Довге незаплетене волосся звисало на плечі й груди сивими пасмами. Тіло зігнуте й до кісток схудле, майже висхле. Сходив дуже повільно, зупиняючись на кожному щаблі перед тим, як переступити на інший.
— Що з ним? — прошепотіла Леніна, з жаху й подиву широко розплющивши очі.
— Просто старість, — якомога байдужіше відповів Бернард. Він також був ошелешений, але намагався не подавати виду.
— Старість? — перепитала вона. — Але ж і наш Директор старий, є багато старих, але ж вони не такі.
— Це тому, що ми не дозволяємо їм дряхліти, оберігаємо від хвороб. Ми штучно підтримуємо їхній внутрішньо-секреторний баланс на юнацькому рівні. Не дозволяємо їхньому магнезійно-кальцієвому показнику спадати нижче рівня, що був у тридцять років. Вливаємо їм молоду кров. Постійно стимулюємо обмін речовин. Тому в них інший вигляд. Почасти, — він додав, — і тому, що більшість із них помирає далеко раніше, не досягши віку цього старого створіння. У нас молодість зберігається майже повністю до шестидесяти, а потім — раз! — і кінець.
Але Леніна не слухала, вона спостерігала за старим. Повільно, повільно він злізав донизу. Його ноги нарешті торкнулися землі. Він обернувся. У глибоко запалих орбітах очі були ще надзвичайно ясні. Вони дивилися на неї неспішно, без здивування, ніби її тут і не було. Повільно зсунувшися, старий прошкутильгав повз них і зник.
— Але це жахливо, — прошепотіла Леніна. — Це страшно. Не треба було сюди їхати.
Вона сягнула в кишеню за сомою і переконалася, що випадково (такого з нею ще не траплялося) залишила пляшечку в будинку відпочинку. Бернардові кишені були також порожні.
Тож їй довелося споглядати жахи Малпайса без сомової підтримки. А жахи насувалися на неї хмарою. Від вигляду двох молодих жінок, що годували дітей груддю, вона почервоніла й відвернулася. Вона ніколи в житті не бачила такої непристойності. А тут ще Бернард замість того, щоб тактовно не помітити, відкрито почав коментувати цю живородну огидну картину. Тепер, коли ефект соми проминув, він, засоромлений слабкістю, яку проявив цього ранку в готелі, прагнув видатися сильним і неортодоксальним.
— Чудові інтимні стосунки, — з умисним викликом сказав він. — І яку силу почуттів вони породжують! Я часто думаю: людина, мабуть, щось втрачає без матері. Може, й ти втрачаєш щось, не зазнавши материнства, Леніно. Уяви собі, що ти сидиш там і годуєш власне дитя.
— Бернарде, як ти смієш?
Мимо пройшла стара жінка з запаленими очима й хворобою шкіри, й Леніні зовсім стало не до обурення.
— Ходімо звідси, — благала вона. — Мене верне від цього.
Але тут повернувся їхній провідник і, попрохавши іти за ним, повів їх вузькою вулицею між будинками. Звернули за ріг. Дохла собака валялася на купі сміття. Жінка з зобом ськала у голові малої дівчинки. Провідник зупинився біля приставної драбини, махнув рукою спочатку вгору, а потім уперед. Вони скорилися німим командам — вилізли по драбині і крізь отвір у стіні ввійшли в довгу вузьку кімнату, досить темну й смердючу димом, горілим жиром та заношеним, непраним одягом. У дальньому кінці кімнати був другий отвір, крізь який пробивалося сонячне проміння й чувся гуркіт дуже гучних близьких барабанів.
Переступивши поріг, вони опинилися на широкій терасі. Під ними, стиснений високими будинками, був сільський майдан, заповнений індіанцями. Світлі покривала, пір'я в чорному волоссі, поблиски бірюзи й темна шкіра волого миготіли від спеки. Леніна знову притулила хустинку до носа. На відкритому місці в центрі майдану виднілися, підіймаючися з землі, дві круглі платформи з каменю й глини — очевидно, дахи підземних палат; у центрі кожної платформи відкриті люки, а звідти, з темряви, визирали драбини. У підземеллях грали на флейтах, але мелодія їх майже губилася в постійній безжалісній наполегливості барабанів.
Леніна любила барабани. Закривши очі, вона віддалася їхньому лагідному стукоту, що заполонив її свідомість, і ось уже нічого не лишилося в світі, крім цього глибокого пульсуючого рокотання. Воно заспокійливо нагадувало синтетичну музику на сходках єднання й святкування Фордового дня. "Оргія-поргія", — муркотіла вона собі. Барабани вибивали ті самі ритми.
Раптом пролунав справжнісінький вибух співу: сотні чоловічих голосів викрикували в унісон металево-грубо, протяжно, аж ніби озвіріло. Декілька довгих нот і — заніміння, громове заніміння барабанів, потім дискантний вереск — відповідь із жіночого боку. Потім знову бій барабанів і ще раз баске чоловіче дикунське утвердження своєї мужності, свого начала. Дивно? Так. Дивне місце, дивна музика, одяг, зоби, хвороба шкіри й старі люди. Але в самому вихоровому дійстві ніби нічого особливо дивного не було.
— Це нагадує мені співочі свята нижчих каст, — сказала Леніна Бернардові.
Та незабаром від тієї подібності не лишилося й сліду. Бо раптом з округлих підземних палат роєм вилетів примарний натовп чудовиськ. У потворних масках, розмальовані до втрати людської подоби, вони пішли в танок, закрутилися, співаючи й коло за колом пришвидшуючи темп; барабани теж прискорили ритм, він став схожий на пульсування у вухах під час гарячки; юрба співала все голосніше й голосніше разом з танцюристами; спочатку заверещала одна жінка, потім інша, а за нею ще і ще, ніби їх хтось різав; та ось ведучий танцюрист вискочив із ряду, підбіг до великої дерев'яної скрині, яка стояла в кінці майдану, підняв віко й вихопив звідти двох чорних змій. Могутнім криком відгукнувся майдан, усі танцюристи побігли до ведучого, простягаючи руки. Він кинув змій до перших підбіглих і знову схилився над скринею. Він викидав усе більше й більше чорних, бурих і плямистих змій. І почався новий танець під інший ритм. Зі зміями в руках пішли танцюристи по колу, самі по-зміїному вигинаючись, вихиляючись у колінах і стегнах. Коло за колом. Потім за сигналом провідника поскидали змій посеред майдану. Старий дід виліз із підземелля й потрусив їх пшеничним борошном, а з другого люка вилізла жінка й полила їх водою з чорного глека. Потім старий підняв руку, і враз запала моторошна й загрозлива тиша. Змовкли барабани — мов обірвалося життя. Старий простер руки над люками до підземного світу. І повільно, піднятий невидимими руками, виринув з одного люка вирізьблений розмальований орел, а з другого — подоба голого чоловіка, прибитого до хреста. Вони ніби самотужки зависли в повітрі, щоб оглянути натовп. Дід плеснув у долоні. З натовпу виступив майже голий, лише в ситцевих білих штанцях хлопець років вісімнадцяти й став перед усіма, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. Дід перехрестив його й відвернувся. Хлопець повільно пішов довкола купи гаддя, що притаєно ворушилося й звивалося. Він обійшов раз, а за другим з-поміж танцюристів виділився високий чоловік у масці койота з плетеним батогом у руках і пішов йому назустріч. Хлопець продовжував іти, ніби не помічаючи його присутності. Чоловік-койот підніс батога. Довга мить чекання, різкий помах, свист батога — і гучний з виляском удар по тілі. Хлопець здригнувся, але не видав ні звуку, він продовжував іти тим самим повільним рівномірним кроком. Койот бив його знову й знову, кожен удар супроводжувався коротким "ох!" натовпу. Хлопець ішов далі. Двічі, тричі, чотири рази обійшов довкола. З нього цебеніла кров. П'яте коло, шосте. Леніна затулила обличчя руками й почала хлипати.