О Форде, суспільний наш Отче,
Що єднаєш Дванадцять в Одне!
Ми прагнемо смерть — ми вічності хочем,
Ми мріємо зріти Тебе.
На цей час сома вже почала діяти. Заблищали очі, почервоніли щоки, в душі кожного засяяло світло доброзичливості, і кожне обличчя розквітнуло щасливими, люб'язними усмішками. Навіть Бернард відчув, що він трохи розслабився. Коли Моргана Ротшілд оглянулася, усміхнена, до нього, він також усміхнувся у відповідь. Але брова — та чорна брова, суцільна брова — на жаль, не зникла. Він не міг зігнорувати її, хоч як силкувався. Розслабитися повністю не вдалося. Можливо, якби він сидів між Фіфі й Джоанною... Любовна чаша пішла третім колом.
— Я п'ю за близькість Його Пришестя, — проголосила Моргана Ротшілд, бо настала її черга пустити чашу по колу. Проголосила гучно, з тріумфом. Випила й передала чашу Бернардові.
— Я п'ю за близькість Його Пришестя, — повторив він, щиро намагаючись відчути те Пришестя. Але бровище чорніло невідступно, а пришестя для нього було жахливо далеким. Він випив і передав чашу Кларі Детерлінг. "Мені знову не пощастить, — подумав про себе. — Я певен цього", — але продовжував з усіх сил усміхатися.
Любовна чаша обійшла коло. Президент подав знак, — і всі хором заспівали Третій Гімн Солідарності — пісню єднання.
Гряди, о Господи Наш Форде,
З'єднай нас в радісній юрбі,
Злий у музичні нас акорди —
Ти завжди в нас, а ми в Тобі.
З кожним рядком гімну збудження зростало. Повітря вібрувало, наелектризоване наближенням Пришестя. Президент вимкнув музику, і з останньою нотою останньої строфи запанувала повна тиша — тиша напруженого чекання, дрижання й тремтіння ніби нагальванізованого тіла. Президент простягнув руку, і раптом Голос, гучний Голос, музичніший від просто людського, багатший, тепліший, сповнений любов'ю, тугою і співчуттям, — чудесний, таємничий надприродний Голос пролунав над їхніми головами. Повільно знижуючись, стишуючись, проказав: "Форде, Форде, Форде". Солодке відчуття теплоти тремтливо проникало в кожну клітинку тіла слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі нутрощі, здавалося, жили самостійним життям. "О Форде!" — і вони танули; "О Форде!" — і вони розтанули. І тут раптом — іншим тоном, приголомшливо:
— Увага! — засурмив Голос. — Слухайте! — і вони прислухалися. Пауза, і Голос знизився до шепоту, але такого шепоту, що пронизував сильніше зойку. — Кроки Вищої Істоти... — і зовсім уже завмираючи: — Кроки Вищої Істоти на порозі. — І знову настала тиша; а напруга чекання, що на мить ослабла, знову зросла майже до межі, до розриву.
Кроки Вищої Істоти. О так, їх чути, чути їхнє наближення — ось-ось і вони переступлять невидимий поріг. Кроки Вищої Істоти... І напруга досягла межі. Витріщивши очі, роззявивши рота, Моргана Ротшілд скочила на ноги.
— Я чую Його! — заверещала вона. — Я чую...
— Він іде! — закричала Сароджіні Енгельс.
— Так, Він іде, я чую! — Фіфі Бредло й Том Кавагучі скочили одночасно на ноги.
— О, о, о! — нечленороздільно засвідчила Джоанна.
— Він наближається! — закричав Джім Бокановський.
Президент перехилився, натиснув вмикач — і ввірвався дзенькіт цимбалів, ревище духових інструментів і гуркіт барабанів.
— О, Він іде! — заголосила, ніби їй перерізували горлянку, Клара Детерлінг.
Почуваючи, що й для нього настав час щось робити, Бернард також підскочив і зарепетував: "Я чую Його, Він іде". Але це була неправда. Він нічого не чув і ніхто до нього не наближався. Ніхто, не дивлячись на музику, незважаючи на піднесення й збудження. Але він махав руками й кричав не гірш за інших. І коли вони почали пританцьовувати, човгати ногами й притопувати, він також зачовгав ногами й затупотів.
Витанцьовуючи, вони пішли кружком, кожен поклав руки на стегна переднього й кричав з усіма в унісон, тупотів ногами в ритм музики, відбиваючи його руками на сідницях перед собою; дванадцять, як одна, дванадцять, як одна. "Я чую Його, я чую — Він іде!" Темп прискорився, швидше затупотіли ноги, швидше, швидше вибивали ритм долоні. І раптом могутній синтетичний бас прогув слова про наближення спокути й остаточного злиття Дванадцяти в Одному, втілення у Вищу Істоту. Бас виспівував "Оргію-поргію", а барабани все вибивали своє жагуче:
Оргія-поргія, Фордня забава.
Цілуйся, кохайся, Форду на славу.
Хлопці, дівчата, радісний сміх —
Оргія-поргія, щастя для всіх.
— Оргія-поргія, — підхопили танцюристи приспів, — щастя для всіх...
Освітлення почало помалу мерхнути, затухати й одночасно тепліти, червоніти, аж доки вони почали танцювати в малинових сутінках Ембріонарію. Оргія-поргія... У кровобарвній внутріутробній темряві танцюристи продовжували крутитися, бити й вибивати невтомний ритм. Оргія-поргія... Коло похитнулося, розламалося, пари падали на кушетки, які стояли колом, — коло зовнішнє навколо кола внутрішнього — навкруг стола і стільців. Оргія-поргія... Басистий голос ніжно наспівував і воркував у червоних сутінках; здавалося, ніби якась величезна негритянська горлиця доброзичливо ширяла над танцюристами, які тепер лежали хто ниць, хто горілиць.
Вони стояли на даху. "Великий Генрі" саме проспівав одинадцять. Ніч була тепла й тиха.
— Правда ж, було чудово? — запитала Фіфі Бредло. — Правда ж, пречудово? — Вона дивилася на Бернарда з захопленням, але в захопленні вже не було ані збудження, ані хвилювання, бо там, де вдоволення, уже нема хвилювання. Захват її був екстазом досягнутого єднання — спокій не порожнечі, не сірої насиченості й ницості, а спокій гармонії життя, врівноважених сил. Спокій збагаченого, оновленого життя. Бо Служба Солідарності не лише забирала, а й давала; спустошувала, щоб виповнити. Фіфі сповнювало відчуття сили й досконалості, єднання для неї ще тривало.
— Ти ж теж вважаєш, що було чудово? — наполягала вона, дивлячися на Бернарда своїми надприродно блискучими очима.
— Так, це було чудово, — збрехав він, відводячи погляд. Її дивно змінене обличчя, здавалося, і звинувачувало його, і водночас глузливо нагадувало про те, що він перебуває в ізоляції.
Бернард був так само принизливо ізольований, як і тоді, коли почалася відправа, навіть більш усамітнений, спустошений, бо не був наповнений мертвотною ситістю. Ізольований і грішний, тоді як інші зливаються у Вищу Істоту; самотній навіть в обіймах Моргани — самотній, як ніколи в житті. Повернувшися з рожевих сутінків у світ звичного електричного освітлення, він відчув, що його знову обсіли сумніви, з якими йому несила боротися. Він почувався страшенно нещасним і, можливо (очі Фіфи звинувачувально блищали), в цьому була його власна провина.