Леніна глянула вниз крізь вікно під ногами. Вони летіли над шестикілометровою зоною парків, що відокремлювала центральний Лондон від першого кільця передмість. Зелений килим примхливо вібрував. Ліс відцентрових веж виблискував нікелем між деревами. У районі Шепард-Буша дві тисячі мінус-бет грали змішаними парами в теніс на риманових кортах. Не були безлюдними й майданчики для ескалатерного гандболу, що облямовували шлях від Вілстенду до Нотінг-Гіла. На Ілінгському стадіоні дельти проводили гімнастичний парад і співоче свято.
— Який у них огидний колір хакі, — зауважила Леніна, виявляючи гіпнопедичне упередження своєї касти.
Будинки Гаунсловської студії стереоконтактних фільмів розкинулися на площі семи з половиною гектарів. А неподалік армія робітників у хакі і в чорному склила наново покриття Великої західної автомагістралі. Якраз у цей час в одному з пересувних тиглів відкрили льотку. Сліпучим розжареним потоком розплавлене каміння лилося через дорогу; вперед-назад їздили важкі асбестні котки; з-під термозахищеного водовоза білою хмарою здіймалася пара.
Цілим містечком постала фабрика Телекорпорації в Брентфорді.
— У них, мабуть, перезміна, — сказала Леніна.
Зелені гамма-дівчата й чорні напівкретини роїлися, мов попелиці й мурашва, біля входів або стояли в черзі до монорейкових трамваїв. У юрбі іноді появлялася постать бета-мінусовика в уніформі кольору достиглих ягід шовковиці. Дах головного будинку ніби ворушився від прибуваючих та відлітаючих гелікоптерів.
— Слава Форду, — сказала Леніна, — що я не гамма.
Через десять хвилин, приземлившись у Сток-Поджі, вони розпочали перший тур гольфу з перешкодами.
2
Майже не підводячи очей, які якщо коли й зустрічалися з чиїмсь поглядом, то зразу ж поквапливо опускалися або відводились, Бернард поспішав через дах. Ніби хтось за ним гнався, а він не хотів бачити переслідувачів, щоб вони, часом, не виявилися ще страшнішими, ніж йому гадалося, і щоб його не пойняло почуття ще більшої провини і ще більшої безпорадної самотності.
О, цей Беніто Гувер! А він же хотів, щоб було краще. А вийшло набагато гірше. Доброзичливці завдають йому такої самої урази, як і ті, що ставляться до нього вороже. Навіть Леніна завдає йому страждань. Він пригадував тижні боязкої нерішучості, коли він поглядав на неї здалеку і впадав у розпуку, не наважуючись підійти. Чи ж смів він ризикувати — зустріти зневажливу відмову? Але якщо вона скаже "так", яке то буде щастя! І ось вона сказала "так", а він і далі нещасний — нещасний, бо вона вирішила: погода цього дня вельми сприятлива, аби пограти в гольф із перешкодами, і побігла до Генрі Фостера, а його, Бернарда, вважає потішним через його небажання говорити при всіх про своє найінтимніше. Нещасний, словом, тому, що вона повелася як усяка здорова й доброчесна англійка, а не якось інакше, дивно й ненормально.
Він відчинив двері свого ангарного відсіку й покликав двох дельта-мінусовиків з обслуги, які сиділи без діла, щоб вони викотили на дах його машину. Ангари обслуговувались близнюками з одної групи Бокановського, ідентично маленькими, чорними і бридкими. Бернард віддавав накази різким, зверхнім і навіть образливим тоном, тому що не почував себе досить упевнено у своїй зверхності. Взаємини з членами нижчих каст завжди завдавали Бернардові прикрощів. Невідомо, чи правдиві були чутки про помилково введений алькоголь у його кровозамінник (а такі випадки траплялися), проте фізичні дані Бернарда були справді ненабагато кращі від даних пересічного гамми. Він був на вісім сантиметрів нижчий і, відповідно, щупліший від стандартного альфи. Контактуючи з членами нижчих каст, він завжди боляче усвідомлював свою фізичну миршавість. "Я такий як є, але хотів би бути інакшим". Його гнітило гостре відчуття неповноцінності. Кожного разу, коли йому доводилося дивитися прямо, а не згори в обличчя дельтовика, він почувався приниженим. Чи поводитиметься те створіння з повагою до нього, як належить відповідно до його касти? Це питання переслідувало його. І не без причини. Бо гамми, дельти й епсилони, до деякої міри, були привчені пов'язувати соціальну вищість із розмірами тіла. Гіпнопедичне упередження на користь розміру було універсальним. Цим пояснювався сміх жінок, до яких він залицявся, і насмішки чоловіків, його колег. Терплячи від глузування, він почував себе чужаком, отже й поводився як такий, і цим іще збільшував упередження проти себе, підсилював зневагу й неприязнь, викликані його фізичними дефектами. А це, в свою чергу, підсилювало його відчуття відчуженості й самотності. Хронічний страх бути зневаженим примушував його уникати рівних собі і змушував у стосунках із нижчими за себе поводитися підкреслено гордовито. Як гірко заздрив він таким, як Генрі Фостер чи Беніто Гувер! Їм не треба було кричати, щоб епсилони виконували накази; для них покірність нижчих каст була звичайною річчю; в системі каст — вони як риба у воді, настільки вдома, в затишній добродійній стихії, що не відчувають ні її, ні себе в ній.
Мляво й неохоче, як йому здалося, обслуга викотила на дах його гелікоптер.
— Швидше! — роздратовано наказав Бернард. Один із близнюків поглянув на нього. Чи то не тваринна насмішка майнула в сірих пустих очах близнюка? — Швидше! — закричав він різким голосом. Заліз до кабіни й за хвилину полетів на південь, до річки.
Інститут технології почуттів із різними відділами пропаганди розташувався в шестидесятиповерховому будинку на Фліт-стріт. У підвалах і нижніх поверхах розмістилися друкарні та бюро трьох найбільших лондонських газет, "Щогодинні радіоновини" для вищих каст, блідо-зелена "Гамма-газета", а також "Дельта мірор", що друкувалася на хакі-папері й мала виключно односкладові слова. У наступних двадцяти двох поверхах знаходилися різноманітні відділи пропаганди: Телевізійної, Стереоконтактного кіно й Синтетично-музичної. Над ними були дослідні лабораторії й оббиті звукоізоляцією кабінети, в яких лібреттисти й композитори синтетичної музики займалися своєю делікатною справою. Верхні вісімнадцять поверхів займав власне Інститут технології почуттів.