— І гадаєш: упізнав таки той москвин Василя? Не схибнув?
Кобзар посміхнувся, зібравши дрібні зморщки довкола очей:
— Як же схибити? І близни під оком, на правій щоці, немов рукою діткнув — ось як бачив! Ще й казав Мирон: огрядніші собі стали! А волосся — гей-гей! Як у мірошника, вже сивиться!.. Вірте, ясна пані, москвин бо не темний[309]. Це один із наших братів, що на обидва видющий! Добре позирає!
І знову, коли вийшла з їдальні Деморацька, дід приглушив голос:
— През віру — просто живота людові нема! Хоч хрест на собі поламни[310]. Бояри та пани вже не словом самим проміждо себе, но і мечем, самопалом семип’ядним супереку мають: один одного навертають! Панство руське — на лаціну, інші знов — до віри руської. Інші — до схизми… Он як беруться! Там-тут, тут-там — сама веремія!.. Аж би один стопою своєю твердо оперся! А то ніхто у віру праву втрапити не може! Того спалили живцем за віру "праву". Того знов — за неправу. Бо ж скрізь — ген-ген — само двоєвір’я!
— Це правда! — підтвердила і пані. — Один їхній архимандрит — і добрий чоловік! — сам мені говорив: "Уже й самі не знаємо, в що віримо! Боронимо блуда єретиків, як віру праву…"
— Ото ж бо й воно!.. Кажу і я вам правду, ясна пані: "времена остання" прийшли! Царство Антихриста! Всюду від крови неосхлий меч. А московських ченців, як говорив якийсь муж учений, "сам чорт навчає єресь приліжно[311] плекати". І таки істну-істину переказав той учений муж: що тільки у володіннях "пресвітера Івана", що його звуть "паном Іваном"[312], тільки в нього лишилася ще віра свята, справдішня!.. Але: де та земля? Ніхто не знає! Ніхто не відає, ніхто вісти не подаває, очерчення не зображає!.. Так казав мені один чесний богочтець[313]: "Не тридев’ять царств тра ісходити, не два окіян-моря перепливсти — але серце власне адамантом каменем зробити треба. І тоді ясно признаку дасть, путь-орсаґ вірний вірному вкаже — як зоря Різдвяна, що до ясел Богонародженого путь указала… І дасть тоді пресвітер Іван за убільшену пильність напитись води живої з кубка ізмарагдового… А хто хто нап’ється — знайде щастя вічне[314]…
Тея слухає не моргаючи. Ясно уявляє собі той "кубок ізмарагдовий". Бо ізмарагди вона знає, з бабуниних великих сережок: такі вони, як лямпадка, що завжди світиться перед Святою Дівою в бабуниній одрині! І спадає їй у голівку:
— Може й та лямпадка з ізмарагду? Тож, тільки вилити з неї оливу, натомість налити води й напитись!
Бо Теї дуже хочеться бути щасливою!.. А тут ще, те щастя може бути "вічне", якщо дасть його той "просвітер" Іван…
Але, така вже химерна річ те "щастя": тільки-що помислила про нього, а вже до неї приходить прикрість!
Подали молошну кашу з тертими горіхами та вареними в меду сливками.
Тея дуже любить цю кашу й згодилась би признати її за одну з конечних складових частинок "щастя…"
Та ж бабуня!..
Покликала дівчатко до себе, обняла й тихенько шепче:
— Подай, дитинко, таріль старчикові та скажи: "Призволяйтесь, дідусю, на здоров’я!"
Тея міцно вперлась ніжками в підлогу, ніби вросла в поручні бабуниного фотелю. Мотає голівкою, міркуючи:
— Чи ж не могли б те зробити Раїна з Фаїною?
Але бабуня неначе "душку її читає":
— "Що вбогому вчините, — говорить Христос, — те Мені вчините!"
І не повірила б Тея, що такий важкий той таріль із кашею! І що від стола до діда — така довга дорога!
Дрібно ступає ніжками. Йде повільно. І здається їй, що всі, всі — хто є в замку! — всі дивляться на неї й… сміються!..
Але ж нема чого й сміятись! І це — якраз — найгірше!
Та ось: ще тільки крок! І всьому нещастю кінець.
І раптом не радість, а страх огортає її, аж руки холодніють і тремтять… ось-ось випустять таріль!
— Ну що, як замість сліпого Ковдуша побачить вона тут, за малим столиком, самого… Бога-Христа?!
Бо ж тільки для Нього пішла вона "послужити Божому старцеві"!
Ну, що ж, як Христос, огорнений сяйвом, гляне на неї… посаджений на ослоні за тим маленьким "підлішим"[315] столиком?
І Тея раптом чує себе такою великою грішницею, що аж їй цокотять зуби… Бо ж земля може "розступитись" перед нею!!
Але: підлога блищить, не рухається… Тарелі вже нема в руках. А Демораця підсаджує її на її фотелик.
Бо Тея не піднесла очей. І Христа не побачила.
Сумно! І жаль — хоч плач! А тепер — пізно! За столиком уже знову старий дід і вже знову говорить до нього бабуня:
— Ластівки відлітали пізно. А цибуля має одну злупку: буде тепла зима!
— Та й рік мабуть буде спокійний. Кажуть, ніби хан із безбожним військом своїм на Москву тягне… Круки — хмарами, видимо-невидимо, — всі на північ гонять, — додає Ковдуш.
— І звірива відтіль до нас горне, — знову говорить бабуня. — І п’є свій "вечірній лік": "щоб серце не підходило під горло" — запарені пелюстки дрібної, червоної квітки. Тея її зве: "вуглик у вогні"[316].
Вже прибрано зі столів, А Тею не забирають з їдальні і челядь не збирається, як звичайно, на вечірню молитву.
За гуртом покойових дівчат, що скупчились біля дверей під колюмнами, ще ніби прибуло жіноцтва.
— Тож заспівай нам, старче! — злітає нарешті довго всіма очікуване слово.
І на погляд-запитання пані Деморацької, замкова пані киває головою:
— Відчинити двері!
З обох дверей тиснуться люди: челядь і драби.
Трещула наливає Ковдушеві велику "стопку" меду.
А за Теєю вже стоїть її хова — волошка. Простягає руки до дрімаючої дівчинки. Всміхається:
— О, сьогодня панни й люлити не треба!
Але дівчатко борониться:
— Бавимось ще, бабуню!.. Я не хочу спати… не хочу!
— Не руш її, — каже хові Євлалії бабуня. — Най дитина слухає.
А Ковдуш уже "випускає джмелів" із кобзи, ладить сутуги.
Та ж замість співати, знову говорить:
— Звеліть, ясна пані, покликати й мого молодика: Божетєх має гарний голос і вже "вивчений майстер". В Луцьку дам йому "визвілок на всі чотири сторони"[317].
О! Таки зачали! М’який тенор молодика "додає жалощів"[318] до кучерявої дідової "заплачки".
А ось і улюблена в цих краях пісня:
— "Із-за гори, з темного лісу
Татари йдуть, Волиночку везуть…"
Похилились, завмерли слухачі, мов колосисте поле під хмарою, що наносить громовицю…
Тут бо неволя татарська, що "зліє зла", не тільки поетична згадка! Багатьох зачепила вона своєю кривавою рукою…