Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:
— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?
І пішов до своїх покоїв.
Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.
Затривожився прислухаючись.
Брат Домінґо, "охоронець дверей" патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.
Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс[56], Карльосів джура.
З-під його суконної, довгої "капи" виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана "juste au corps"[57]. ) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена "мізерікордія" — короткий, менший ніж.
Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені "лійкою" чоботи, теж чужим звичаєм[58] були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході[59].
Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.
— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради неї міг я вернутись, Прислав мене з листом до неї дон Карльос. Того листа я доньї Беаті віддав — до власних рук! — дігнавши її в дорозі. А, вертаючись, заскочив до Толеда, до вашої милости. Рятуйте, найдостойніший отче, бо ж обома ногами стоїть над безоднею Карліто!
У хвилинах глибшого схвилювання чи болю, старий слуга називав свого молодого пана довірливо-інтимно: "Карліто".
— Як би ж загрожувала небезпека видимої смерти — на те вистачило б і самого Хероніма. Оборонив би! Але збирається на гірше: "смаженим чути!"[60] Здалеку димом спершу заносило від тих романських труверів! А Карліто — з ними! Вже давно вони в нас і днювали й ночували! Свої мудрощі пекельні викладали. Запевнюють, що цілу науку Святої Церкви — цілу, без вийнятків! — інакше розуміти слід! Мовляв, усе — на шкоду людству! — поплутали священики наші. Вони ж — по правді все висвітлюють, ніби… "Синами Беліссени"[61] називають себе ці правдиві сини Вельзевулові!
Патер Інніґо відкинувся на спинку фотелю:
— Так, у чім же річ, Херонімо?
— Як — у чім? Таки ж самі осудіть, всечесний отче! Чи ж не сини дияволові, коли навчають мого Карліто й святого хреста стидатись?… "Знаком образи Божої" хрест називають! І той молодий, — Боже йому вибач! — що ще й ніби теж де Кастро зветься, теж при мені такі слова вимовляв: "Знаком хреста, — каже, — я ніколи спасенний не буду!"[62] Чуєте?
Воскове обличчя патера Інніґо не зміняло виразу. Тільки ледве тремтіли ніздрі і в очах загорявся той — ніби роздмуханий із середини — вогонь.
— Кажеш, і "лицарської присяги дамі" не визнають?.. Як? Поганська вигадка?
Обурення хуртовиною розгойдало Херонімове серце. Тремтіли кінчики білих вусів на обвітреному, смуглявому обличчі. А маленький ромбик гострої, сивої борідки тріпотався мов білий вогник:
— Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю, святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: "Святі не мечем, а вірою перемагали!" Так і при свяченні меча говориться! Але ж, отче всечесний! Що ж буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..
* * *
За годину по тій розмові кілька їздців прудко вирушило з Толедо. В одного з них, у подорожній торбині був лист до Карльоса Лясерди від маркізи де Алькораз.
У тому листі маркіза перепрошувала, що мусить зрушити його пляни. Мовляв, у метушні несподіваного Беатиного від’їзду та через зміни, зв’язані з ним, маркіза якось прикро забула, що нові трубадури з Романії мають саме за три дні з’явитись перед королевою, з власного, володарчиного наказу.
Як будуть вільні — маркіза пошле їх зараз знову до Бурґосу, дон Карльосові, на найшвидших конях…
Другого ж дня, ввечері, патер Антоніо надовго затримався в свого приятеля патера Інніґо. Щоб не виходити, очевидячки, зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватися з домініканцем, францисканець гарячився:
— Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підогріти віру?.. Ні, мені найдивніше те. що я — тихий та скромний францисканець, — мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри?
Патер Інніґо спокійно хитав головою:
— Цього мені нагадувати не мусиш. Я й у сні не забуваю, що я — домініканець. Тому й не пішлю на спалення, як тобі цього так хочеться! — цих двох альбіґейців.
Фрай Антоніо аж підскочив:
— Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут — двоє їх живцем ідуть у руки і ти…
— А я відпущу їх із миром. Так. Робитиму, щоб,— як ти кажеш правильно: забуто вже й слово це нещасливе. То ж не спокушуся й те слово "нагадувати" й не дозволю собі "підгрівати" жовч громадянства та не роздмухуватиму милих тобі "вогників", щоб не робити в очах темної юрби ще нових "мучеників" за фальшиву віру… Досить уже й Гуса богемського! Досить Савонаролі!..
— Ні! Не досить! Нива Божа мусить бути чиста, без кукілю!
— Кинь, брате! Ти ж добра людина!
— А хіба святий апостол Петро не був добра людина? А витяг меча на оборону Христа! — бунтував францисканець.
— Може й ми, — чи занадто непоміркованою гарячістю своєю, чи надмірною холодністю — завинили тому, що пів світу вже горить від цих вогнів… — заспокоював фрай Антонія домініканець.
— Чи ж гадаєш, легко буде нести наслідки цієї пожежі?.. Ох, довго ще чутиме Церква цей "чад паленини!" А отруя з Альбі[63] вже постарілась, утратила силу, видихалась там, на місці… Тож нехай вертаються до своєї Романії, щоб скінчити безславно своє життя в кам’яних своїх печерах… у забутті, нікому не цікаві…
— А тут? У нас? — ще не заспокоювався фрай Антоніо.
— Брате! — ласкавим голосом, трохи втомлено затримав його домініканець. — Покинь! Справа надто важна! Не збивай мене своєю гарячістю! От, ліпше скажи: як твої вирахування? Цим даси мені трохи спокою, якого я так потребую…
— Ні, ти, отче, справді — вибач! — неначе якийсь дивак!.. Спокій!.. Та ж хіба можна про такі речі як календар, — справний! виправлений календар! — говорити спокійно?! Та це ж — просто трагедія, що приведе не знать до яких наслідків! Ти ж сам поглянь: "антихристовий рік", тобто рік 1666, — якщо буде до того часу належно справлений календар, матиме Великдень у найпізніший день: 25 квітня! Чуєш? 25-го квітня! Ти ж уяви собі: спочатку в мене вийшло аж двічі 26-го. Поза ме-жа-ми! Я боявся, що мені трісне серце!