Симоніні пішов шукати Ґав'ялі саме туди, де він мав бути. Наприкінці пошуків у babine[296], де окрім вина продавали абсент, називаючи його "отруйним" (наче звичайний абсент сам по собі недостатньо отруйний), йому показали на одного чолов'ягу. Симоніні пригадав, що у часи їхнього знайомства він ще не носив бороди, тож бороду збрив. Попри те, що вже спливло років з двадцять, Симоніні гадав, що його ще досі можна впізнати. А от кого впізнати було неможливо, то це Ґав'ялі.
Чоловік був блідий, зморшкуватий, мав довгу бороду. З-під засмальцьованого комірця, звідки стирчала худюща шия, звисала жовтувата краватка, більше подібна до мотузки. Він був у драному капелюсі, зеленуватому рединготі, одягненому зверху на протертий жилет, у брудних черевиках, наче їх віками не мили, а шнурки були обліплені багном та лушпайками. Втім, серед інших лахмітників Ґав'ялі не надто виділявся, адже ті були зодягнені не краще за нього.
Симоніні пішов привітатися, удаючи, що щиро зрадів зустрічі. Та Ґав'ялі глянув на нього холодними очима:
— Й у вас ще стало нахабства з'являтися мені на очі, капітане? — спитав він. Симоніні розгубився, а чоловік повів своє: — Ви що, за дурня мене маєте? Я ж бо чудово бачив, як того дня, коли заявилися жандарми й почали нас обстрілювати, ви добили того бідолаху, котрого назвали своїм агентом. А потім, коли ми всі опинилися під одними вітрилами на кораблі, що прямував на Кайєнну, вас серед нас не було. Неважко скласти два по два. За п'ятнадцятирічну відпустку на Кайєнні набираєшся розуму: ви вигадали нашу змову, аби потім самому її викрити. Мабуть, прибуткове діло.
— То й що? Хочете помститися? Опустилися до рівня покидьків суспільства? Та навіть якщо ви таки маєте рацію, поліція прислухається до мого слова, а отже, мені варто сказати, кому треба, й ви попливете назад до Кайєнни.
— На Бога, капітане. За роки, що я провів на Кайєнні, я став мудрим чоловіком. Коли ти змовник, то маєш усвідомлювати, що можеш перестрітися з mouchard. Це ніби гратися у поліцейських та злодіїв. Бачте, люди кажуть, що з віком усі революціонери стають поборниками трону та вівтаря. Мені той трон та вівтар потрібен, як п'яте колесо до воза, та, гадаю, часи великих ідеалів уже позаду. Через цю так звану Третю республіку вже не втямиш, де саме той тиран, на якого треба вчиняти замах. Одне я ще не розучився: робити вибухівки. А те, що ви знайшли мене, означає, що вам потрібні бомби. Я згоден, якщо платитимете. Бачите ж, де я мешкаю. Мені цілком вистачить нової домівки та нового ресторану. Кого треба порішити? Як і всі сучасні революціонери, я теж став продаватися. Ви на цьому, мабуть, добре знаєтеся.
— Мені від вас, Ґав'ялі, потрібні вибухівки, та наразі я ще не знаю, які й у яке місце. Про це поговоримо у слушний час. Наразі можу запропонувати вам грошенят, хрест на вашому минулому й нові документи.
Ґав'ялі сказав, що йому байдуже, кому служити, аби добре платили, тож Симоніні заплатив йому достатньо, аби щонайменше місяць він не жив з лахміття. Щоб змусити людину коритися тому, хто віддає накази, немає нічого кращого за лаву підсудних.
Згодом Ебутерн повідомив Симоніні, що саме мав зробити Ґав'ялі. У грудні 1893 року анархіст на ім'я Огюст Вальян з криком "Смерть буржуазії! Слава анархії!" кинув у палаті депутатів Парижа вибуховий пристрій, начинений цвяхами. Це був символічний жест: "Якби я дійсно хотів когось убити, начинив би пристрій картеччю, — казав Вальян на суді, — звісно, я не можу вам брехати, щоб ви мали насолоду перерізати мені горлянку". Втім, щоб іншим не кортіло, горлянку йому таки перерізали. Однак клопіт був не в тому: спецслужби турбувало те, що такі вчинки можуть здатися комусь подвигом і можуть з'явитися послідовники.
— Трапляються кепські вчителі, — пояснював Ебутерн Симоніні, — які заохочують у суспільстві терор та безлад, а самі у цей час спокійненько сидять по своїх клубах та рестораціях, теревенячи про поезію та попиваючи шампанське. Бачите цього копійчаного журналюгу-памфлетиста Лорана Тайяда, який, заради того, щоб стати депутатом, користується своїм подвійним впливом на суспільство. Про Вальяна він написав таке: "Кому яке діло до жертв, якщо сам учинок був прекрасний". Для держави такі Тайяди більш небезпечні за Вальянів, бо таким важче відтяти голову. Таких-от інтелектуалів, які ніколи не платять податків, треба привселюдно провчити.
Провчити мали Симоніні та Ґав'ялі, тож кілька тижнів по тому у "Фойот", просто за рогом від того місця, де Тайяд смакував свої дорогущі спагеті, вибухнула бомба, й чоловік утратив око (Ґав'ялі був генієм, бо склав вибухівку так, що жертва мала залишитись жива, отримавши натомість саме таке поранення, як було потрібно). Газети, які підтримували уряд, тепер мали добру нагоду написати саркастичні відгуки штибу: "То як, мсьє Тайяд, а тепер учинок був прекрасний?" Урядові, Симоніні та Ґав'ялі добряче пощастило. Окрім ока, Тайяд залишив на місці вибуху ще й свою репутацію.
Та найбільш задоволеним був Ґав'ялі, й Симоніні навіть подумав, що це чудово — повертати життя та довіру тим, хто безталанно їх утратив через нещасливі життєві обставини.
Того ж таки року Ебутерн дав Симоніні й кілька інших доручень. Скандал з Панамським каналом уже значно менше цікавив публіку, адже якщо повсякчас повторюють одну й ту саму новину, вона починає наганяти нудьгу; Дрюмо ця тема вже не цікавила, хоч дехто й досі роздмухував полум'я, й уряд вочевидь був стурбований цим (як би це назвали у наш час?) зажеврінням. Треба відволікти увагу публіки від жмаків цієї затасканої історії, тож Ебутерн попросив Симоніні організувати добрячий заколот, який би відразу потрапив на перші шпальти газет.
Симоніні відповів, що організувати заколот не так уже й легко, але Ебутерн зробив підказку, мовляв, найбільш охочі підняти галас — студенти. Найзручніше — організувати у студентському середовищі якесь заворушення, а потім вкинути туди кілька професійних організаторів суспільного безладу.
Знайомих серед студентства Симоніні не мав, але йому відразу ж спало на думку, що найбільше йому стане у нагоді студент із революційними, а ще ліпше — анархічними нахилами. А хто ж найкраще знається на анархістах? Звісно, людина, яка за фахом втиралася в їхнє середовище й потім їх викривала — Рачковський. Отже, Симоніні зв'язався з Рачковським, котрий, вишкіривши свій вовчий оскал, що він хотів видати за щиру усмішку, розпитав чоловіка що і як.