Наша в'язниця. Машиною туди їзди хвилин двадцять. Рівна долина, приміське селище, краєвид нудний, все бетон, бетон, кілька підприємств, а на обрії — ліси. А втім, стверджувати, що всі в нашому міАі знайомі зі своєю в'язницею, не можна. Чотири сотні в'язнів — це тільки трохи більше від однієї тисячної міського населення. Одначе людям, що вийшли в неділю погуляти, той заклад має бути відомий, хоч багато з них, либонь, вважають його скоріш пивоварнею чи божевільнею. Та коли все ж таки пройдеш крізь ворота з охороною і опинишся біля головного корпусу, то здається, ніби перед тобою — просто невдала з погляду архітектури церква чи каплиця з червоної цегли. Враження, ніби ти у святому місці, не зникає й тоді, коли проминеш швейцара: повсюди привітні, доброзичливі обличчя, як у членів Армії спасіння, довкола побожна тиша, така благодатна для нервів, у прохолодних сутінках мимоволі тягне на позіхи, хоч на душі, може, трохи й гнітюче; правосуддя тут прибрало сонних рис — зрештою, воно й не дивно, адже в його покровительки очі завжди зав'язані. Трапляються й інші ознаки добродійності та турботи про спасіння душі: з'являється бородатий священик, роботящий, невтомний, потім тюремний пастор, згодом психологиня в окулярах, і відчуваєш, що всі вони прагнуть рятувати душі, зміцнювати й підбадьорювати дух, тільки в кінці досить похмурого кори-дора вже тьмяно мріє небезпечний світ, однак крізь загратовані скляні двері не можна нічого розгледіти, і двоє чоловіків у цивільному, що віддано й понуро ждуть на лаві під директорським кабінетом, викликають невиразну підозру, якесь неприємне відчуття. Та потім скляні двері відчиняються, людина переступає таємничий поріг, проникає всередину — хай це буде трохи вражений член якоїсь комісії чи в'язень, посланий сюди правосуддям,— і з подивом опиняється в царстві по-батьківському суворого, проте не позбавленого людяності порядку, перед трьома могутніми п'ятиповерховими ярусами, що їх усі видно звідусюди, й нічого похмурого в них нема, навпаки, згори їх заливає світло, і людина стоїть перед світом кліток та грат, атож, і цей світ має свій затишок і свою неповторність, адже крізь прочинені двері в камері видніється небесно-блакитна стеля і ніжна зелень кімнатної липки, а всередині привітні, задоволені постаті в бурих формених робах; здоров'я у мешканців цього закладу міцне, спосіб життя по-монастирському правильний, світло тут гасять рано, їжею годують простою, і все це робить справжні чудеса; бібліотека, крім життєписів, книжок про подорожі та душопожитного чтива обох віросповідань, пропонує коли й не сучасних авторів, то принаймні класичних, а дирекція — щотижня фільм (цього тижня, наприклад, "Ми, вундеркінди"); на проповіді тут ходять дуже активно — у процентному відношенні активніше, ніж по той бік муру; клубочок життя поволі й невпинно розмотується, і обов'язків, і розваг тут у міру, кожного цінують за заслуги, добра поведінка винагороджується; вона полегшує становище — звісно, тільки тим, кому зосталося сидіти років десять чи навіть і менше. Так, вихованість тут винагороджується. Зате ті, кого виправить хіба вже могила — хто дістав довічне ув'язнення,— мають привілеї, не беручи натомість зобов'язань поводитися краще: вони ж бо гордість закладу! Взяти, скажімо, Дросселя й Цертліха. Колись ці двоє чинили бешкети, наганяли на людей страх, а тепер охорона їх шанує і поважає — вони тут в'язні-зірки і саме такими себе, зрештою, і почувають. Не можна замовчати й того, що звичайних карних злочинців іноді тут аж завидки беруть, і дехто з них згарячу навіть покладає собі іншим разом із законом не панькатись. Це зворотний бік тієї медалі, якої заслуговує наша в'язниця. А загалом кого тільки тут не наставляють на шлях доброчесності! Знов оживають надії в полковників, що зазнали були краху й позлітали зі своїх посад та постів; убивці вдаються до антропософії, розпусники і кро-возмісники живуть духовними прагненнями. Тут клеять паперові мішечки, плетуть кошики, оправляють книжки, друкують брошури, в тутешній кравецькій майстерні замовляють собі костюми навіть урядові радники, і весь заклад просякнутий духом теплого хліба, пекарня тут славиться, її булочки до сосисок просто чудові (сосиски сюди довозять); хвилясті папужки, голуби, радіоприймача можна заробити чемністю і старанням, про поглиблення освіти дбають вечірні школи, і в душу закрадаються заздрощі, коли раптом усвідомлюєш, що лад панує у цьому світі, не в нашому.
Розмова з директором в' язниці. На мій подив, мене запросили до директора Целлера. Той прийняв мене у своєму кабінеті — презентабельний довгий стіл для нарад, телефон, теки. На стінах — таблиці, на чорних полицях повно аркушиків, чимало з них списані каліграфічним почерком: серед в'язнів тут, як, на жаль, і по всій країні, багато вчителів. Вікно без грат, за ним виднієть-ся тюремний мур та трохи травички, і вона б теж нагадувала про шкільне подвір'я, якби довкола не стояла така тиша. Не сигналять машини, не чути гамору — немов у богадільні.
Директор стримано, холодно привітався зі мною, і ми посідали.
— Пане Шпет,— почав він,— ув'язнений Ісаак Колер попросив, щоб ви його відвідали. Я дав дозвіл на цю зустріч, і ви поговорите з Колером при наглядачеві.
Від Штюссі-Лойпіна я знав, що йому дозволяли розмовляти з клієнтами без свідків.
— Штюссі-Лойпін користується нашою довірою,— відповів на моє запитання директор в'язниці. — Цим я зовсім не хочу сказати, що вам ми не довіряємо.
— Розумію.
— І ще одне, пане Шпет,— провадив директор, тепер уже привітніше. — Перше ніж ви підете на розмову з Колером, я все ж таки хотів би висловити свою думку про цього в'язня. Може, вона стане вам у пригоді. Зрозумійте мене правильно. Я не повинен турбуватися тим, чому люди, за якими мені належить наглядати, опинилися тут. Це мене не обходить. Моє діло — щоб засуджений відбув своє покарання. І тільки. Через це я не хотів би висловлюватись і з приводу злочину Колера, але вам я признаюся: особисто мене цей чоловік збиває з пантелику.
— Чому?
Целлер трохи помовчав, тоді відповів:
— Він справляє враження цілком щасливої людини.