Він захихотів сам до себе — щось його, здавалося, неймовірно тішило,— потім випив і провадив далі:
— А я вам коли-небудь розповідав свою історію? Ні? Та й навіщо!.. Гаразд. Я син гірника, а прізвище Штюссі-Лойпін наша родина носить для того, щоб її не плутали із Штюссі-Бірлінами. Ми з ними з давніх-давен ворогуємо — через одне картопляне поле. Там такий крутий схил, що на нього щороку доводиться наносити землю, а частенько й по кілька разів на рік. А картоплі те поле давало стільки, що її, коли був урожай, вистачало насмажити на три-чотири тарілки. І все ж таки за той клапоть люди судилися, підіймали одне на одного руку, вбивали. Та й дотепер. Одне слово, юний мій колего, після навчання я відразу переїхав до свого села й почав працювати адвокатом. А село називалося Штюссі, й ворогували там не тільки Штюссі-Лойпі ни із Штюссі-Бірлінами, а й Штюссі-Моозі із Штюссі-Зюттерлінами, і так усі Штюссі до одного. Але це було тільки на початку, ще коли село, так би мовити, ставало на ноги — якщо воно взагалі стало на ноги. А тепер кожна родина Штюссі ворогує з усіма підряд. І в тому гірському гнізді, Шпет, у тому кублі сімейних чвар, убивств, кровозмішень, клятвопорушень, крадіжок, привласнення чужого добра і наклепів минули літа моєї науки — науки селянського адвоката, "оборонця", як там кажуть люди. Я жив там не для того, щоб запроваджувати в долині правосуддя, а щоб не допускати його туди й близько. Селянин, який влаштовує своїй старій нещасливий випадок, а тоді жениться на служниці, чи селянка, що спроваджує миш'яком свого чоловіка на кладовище й виходить заміж за наймита,— такі люди у своїх дворах дадуть більше користі, ніж у в'язниці. Порожні в'язниці обходяться державі дешевше, ніж повні. А порожніють селянські двори — і в хатах усе цвіллю обростає, і рідна земелька зсувається в долину.
Штюссі-Лойпін тихенько захихотів.
— Господи, які ж то були часи! — захоплено вигукнув він. — А тоді мене, видно, лихий попутав. Я взяв за дружину одну фон Мельхіор, переїхав до цього задрипаного міста і став знаменитим адвокатом. Яка там погода?
— Фен. Дуже тепло як для грудня,— відповів я. — Наче весна.
— Може, вийдемо надвір?
— Залюбки.
— "Вийдемо" — це, мабуть, не зовсім те слово,— промовив він, натис кнопку на бильці крісла, і величезні скляні стіни опустилися в підлогу, а прожектори позад прадавніх валунів погасли.
Ми сиділи під вільно завислою бетонною стелею, немов просто неба, освітлені тільки торшером.
— Врізна конструкція,— пояснив Штюссі-Лойпін, втупившись перед себе. —
Я здаюся собі фюрером у рейхсканцелярії. Та що ви хочете, Шпет, як знаменитий адвокат я мушу наймати ван дер Гойсена, хоч фюдлібюржець Фрідлі мені більше до душі. Така твоя доля, коли стаєш модним! А тепер ось сиджу тут сам. Колись у цій залі не вгавали свята, люди в містечку, та й сам той фюдлібюржець, навіть скаржилися, поки... А втім, справи це не стосується. Після того, меблі я звідси прибрав. Все було сучасне...
Він помовчав, а тоді, наливаючи собі вино, сказав:
— Ну, а тепер до діла, Шпет.
Я почав докладно розповідати про доручення почесного доктора Ісаака Колера.
— Яв курсі,— урвав мене Штюссі-Лойпін і допив вино в келиху. — Кнульпе у мене теж були. А про ваше доручення мені сказала Елен, Колерова дочка. Прочитав я і звіт про розслідування Лінгарда та його компанії.
Я розповів про свої міркування з приводу мотивів Колера, про підозру Елен, нібито її батька примусили вчинити вбивство, про свою зустріч із Дафною, про візит до справжньої Моніки Штайєрман і про те, як у мене в кабінеті з'явився Бенно.
— Юначе, ви маєте шанс! — здивовано вигукнув Штюссі-Лойпін і знов налив собі вина.
— Не розумію, що ви маєте на увазі,— непевно промовив я.
— Добре ви все розумієте,— відказав Штюссі-Лойпін. — А то б не прийшли до мене. Знаєте що, давайте грати в Колерову гру разом! Якщо припустити, що він не вбивця, то знайти іншого вбивцю з біса легко. Це може бути тільки Бенно, тим-то він і тремтить. Проциндрив понад двадцять мільйонів, які належали гаданій Моніці Штайєрман. А Вінтер рознюхав, хто така справжня Штайєрман, заручини розриваються, Бенно зазнає фіаско й застрелює в "Театральному" Вінтера. Voila1. Це та версія, яка потрібна вашому замовникові і яка буде потрібна вам самим.
Штюссі-Лойпін підніс келих проти світла. Знизу від містечка долинули сигнали машин. Вони не змовкали по кілька хвилин. Відсвіти фар там не рухалися — як видно, колони вперлись одна в одну.
— І треба ж! — засміявся Штюссі-Лойпін. — Отакому жовторотому, як ви, з неба впав найкращий касаційний процес століття!
— Ніхто мені не доручав вести касаційний процес,— заперечив я.
— Доручення, за яке ви взялися, саме до цього приведе.
— Вінтера вбив Колер,— твердо заявив я.
Штюссі-Лойпін здивовано звів на мене очі.
— І що далі? — мовив він. — Ви там були?
У глибині зали дерев'яними сходами спустилася темна постать і, припадаючи на одну ногу, рушила до нас. Коли вона підійшли ближче, я побачив, що то священик із невеликою чорною сумкою в руках. За метрів три від ИІтюссі-Лойпіна він став, кахикнув, стїни-шиби піднялися, спалахнули прожектори, гранітні боги кинули свої тіні до знов закритої зали. Священик був старий, як світ, кривобокий, весь у зморшках, ще й клишоногий.
— Ваша дружина прийняла соборування,— промовив він.
— Гаразд,— відповів господар.
— Я молитимусь,— запевнив його священик.
— За кого? — перепитав Штюссі-Лойпін.
— За вашу дружину,— відповів священик.
— Це ваша робота,— сказав Штюссі-Лойпін байдуже і навіть не глянув на священика, коли той, щось мурмочучи собі під ніс, пошкутильгав до виходу. Там йому відчинила двері економка, що впустила сюди й мене.
— Моя дружина помирає,— кинув мимохідь Штюссі-Лойпін і випив келих до дна.
— Коли так... — знічено мовив я і встав.
— О господи, Шпет, не будьте такі манірні! — промовив господар.— Сідайте.
Я сів, а він знов налив собі вина. Скляні стіни опустилися в землю, прожектори згасли, ми знов сиділи на свіжому повітрі, Штюссі-Лойпін дивився перед себе.
— Дружина великодушно звільнила мене від муки сидіти там і ждати її смерті,— байдужним голосом пояснив він. — До того ж коло неї був священик, а тепер там лікар і медсестра. Моя дружина, Шпет, не тільки з біса життєрадісна, з біса багата і з біса побожна — вона ще й з біса гарна. Кумедно якось ми говоримо в Швейцарії по-німецькому... Ціле життя вона мене дурила. Її останнім коханцем був лікар, що сидить тепер біля неї. Та я її розумію. Такий чоловік, як я, тільки отруює жінці життя.