Начальник поліції підвівся.
— Шкода мені вас, Шпет. Що ви вплуталися в безглузду історію, я вже бачу. Але ж ви й самі втрачаєте глузд, і тут уже, мабуть, нічим не зарадиш. У цьому, здається мені, причина вашого падіння. Колер вам знов написав?
— З Ямайки.
— Скільки ж це його вже немає?
— Більше року,— відповів я. — Майже півтора року.
— Катається собі чоловік по білому світу,— проказав начальник поліції. — Та, може ж, скоро він усе-таки повернеться.
Після цього він пішов.
Р. Б. Знов через три дні. Про те, що я спав із Дафною, начальникові поліції я не сказав. Та він більше й не розпитував. Для нього це не мало значення. Я довго думав: написати про це чи ні? Зрештою, начальник поліції має рацію: все це настільки втратило сенс, що вже нема сенсу щось замовчувати. Реальністю стала вже й найбільша ганьба, і цією найбільшою ганьбою стала та роль, яку я відіграв у моральному падінні Дафни, навіть коли до нього спричинилася помста "справжньої" Моніки Штайєрман. Після того скандалу Дафну майже цілий рік не можна було знайти. Жодна душа не знала, де дівчина, навіть Лін-гард не знав, як сам запевняв. Її квартира на Аврораштрассе стояла порожня, хоч гроші за неї хтось платив. Хто — це не мало значення. Потім Дафна виринула знов. У колишньому своєму блиску. Так ніби нічого й не сталося. Навіть більше — тепер її оточували нові поклонники. Те, що вона робила колись із жиру, тепер стало її професією. Покинута друзями напризволяще, дівчина не пішла, а поїхала по руках на своєму білому "мерседесі", ціни гнула нечувані, і з матеріального боку стала на ноги. Хоч і доводилося платити податки — комунальний, державний, на оборону, страхування на старість, на випадок утрати годувальника. Побувати в неї вважалося неабияким шиком. Та про це не варто довго розводитись. Але як вона одного разу з'явилася до мене на Шпігельгассе, я все ж таки розкажу. Дафна постукала годині о другій ночі. Я думав, то Лаккі. Встав із канапи, де спав, ввімкнув світло, відчинив, і вона ввійшла. Роззирнулася. Вікно прочинене, у кімнаті —хоч собак ганяй (була середина лютого), на обклеєних дешевими шпалерами стінах знов картинки з "Беобахтера", в кріслі біля письмового столу — мій одяг, в іншому кріслі — пальто. На дівчині було пальто з шиншили — мабуть, про її ціни таки правду казали, або ж за неї все ще платила справжня Моніка Штайєрман. Дафна роздяглася, покидала все на крісло й лягла на канапу. Я ліг до неї. Вона була чарівна, а в кімнаті стояв холод. Дівчина пробула в мене недовго. Знов одяглася, взяла шиншилу й поклала на стіл тися-чофранкову банкноту. Коли я спробував запротестувати, Дафна щосили затопила мені правою в обличчя. Про таке взагалі не розповідають, і я теж нікому нічого не казав. Тепер пишу про це тільки через те, що махнув на все рукою. Сьогодні вранці, ще не було й шостої, до мене приходив Штубер з поліції моральності. Він розповів, що Лаккі й Маркіза виловили "Цолліконом" з озера (неподалік від того місця, де стоїть вілла Штайєрманів). Я трохи аж образився, коли щасливий Штубер пішов від мене. Навіть не поставив мені жодного запитання! Начальник поліції принаймні міг би прислати до мене когось із відділу вбивств. Виходить, Лаккі з Маркізом таки не встигли вшитися за кордон. Отож наше національне свято, перше серпня 1958 року, почалося з досить сумної події. Та ще й була п'ятниця, та ще й ховали Дафну. Судово-медична експертиза дозволила забрати її. О десятій годині. Першого серпня до обіду в нас працюють, зокрема й гробарі,— для маленької держави цілого національного дня забагато, вона свою міру знає. Я саме вийшов з дому, коли це як загримить — цього літа без грози в нас і дня не минає. А мій "фольксваген" саме в ремонті. (Я тоді повечеряв був над якимсь озером, сів у "порше" —ну, пане прокуроре, коли вже писати, то писати! — і на Тюфвег під ошалілим нічним небом залетів юзом разом з Мадлен — а то була Мадлен? — у посадку; Лаккі ту справу зам'яв, ціпа два місяці пролежала в лікарні, а я знов пересів на свій старенький "фольксваген". Атож, тоді я ще мав "фольксваген". Правда, його треба було забрати вже давно, але в гаражі мені закрили кредит. А рахунків я боявся.) Отож на похорон Дафни я мусив їхати трамваєм. Чому я, однак, узявся за ручку дверей секти "Святі з Уетлі" й чому, коли двері подалися, прихопив одну з двох парасольок, які поставив туди шість днів тому, вже не має значення. Тепер уже важко сказати, що то було — моя неуважність чи чорний гумор. Небо вже було темне, як ніч,— і це о пів на десяту! — коли я поспішав через стару частину міста до Бельвю, спираючись на парасольку, як на палицю. Всі довкола були знервовані, я поспішав, як і щоразу перед грозою, а та, що саме насувалася, мала бути особлива, адже день, по суті, ще тільки почався. Яка Дафна, така й погода, промайнуло в мене. На Бельвю я сів у трамвай. Власне, йти в таку погоду на похорон було безглуздя, проте я майже машинально заліз до переповненого вагона. Час від часу крізь чорну стіну хмар пробивалося сонце — мов той прожектор, що то спалахував, то гас. На Кройцплац до вагона ввійшов огрядний, невисокий на зріст чоловік з лискучою лисиною, доглянутою чорною бородою з білими нитками сивини, в золотих окулярах без оправи і в чорному костюмі. Спершу я мимоволі подумав, чи це не дух Вінтера, який з'явився на похорон дочки,— так той чоловік був схожий на покійного професора. В руках він також тримав вінок, але що було написано на жалобній стрічці, прочитати я, звісно, не міг. На кладовищі вже зібрався цілий натовп. Тут були всі видатні люди міста,— тузі за своїм минулим піддаються всі,— однак з нових Дафниних клієнтів не прийшов ніхто. Але цього ранку люди сходилися на мальовниче міське кладовище не тільки заради Дафни Мюллер. Поруч на вічний спокій проводжали прокурора Єммер-ліна. Його смерть також викликала в усіх почуття жалю, адже нема нічого сумнішого, ніж коли втрачаєш щоденну нагоду подратуватись. На щастя, до жалобного настрою додалося й трохи зловтіхи. Єммерлін сконав за досить комічних обставин. Він щотижня ходив до сауни, і ось того дня поруч із голим прокурором на лавці раптом з'явився... голий Лінгард! Такого жаху Єммерлін уже не зміг пережити. Одне слово, і сміх, і гріх. До того ж два похорони одночасно — у цьому теж є своя перевага. Можна побувати на обох воднораз. Я стояв і міркував, хто ж до кого прийшов на похорон: голова міської общинної ради, прокурор Фойзер та кілька виправданих судом розпусників (цим просто кортіло подратувати покійного і в домовині) — до Єммерліна; Лінгард, Лойппінгер, Штосс і Штюссі-Лойпін — до обох; а от Фрідлі, Людевіц і Мондшайн — мабуть, тільки до Дафни. Всі мали при собі парасольки. Біля труни Дафни стояв пастор Зенн, біля труни Єммерліна — пастор Ваттенвіл. Обидва готові, тільки знак дай. Я нетерпляче ждав, переступаючи з ноги на ногу. Ударив грім. Але ні пастор Зенн, ні пастор Ваттенвіл молитву не почали. Літній чоловік, якого я бачив у трамваї, вже поклав свого вінка (інших вінків, крім його, біля труни не було). "Однокровній моїй сестрі Дафні. Гуго Вінтер". Мабуть, це й був учитель загальноосвітньої восьмирічки Вінтер. Знов торохнув грім, цього разу аж земля задвигтіла. Шарпонув вітер. Люди стояли, чекали, і навіть від сусідньої ями вже почали поглядати в наш бік. Всі чогось дожидали, і я не розумів чого саме, поки нарешті збагнув: від кладовищенських воріт худюща медсестра, крокуючи, мов у строю, котила в кріслі на коліщатах "справжню" Моніку Штайєрман. Карлиця яскраво нафарбувалася, на голові в неї була червона, як вогонь, перука, зачесана так, як носила коси Дафна,— від тієї перуки голова маленької потвори стала ще більшою; крім того, на ній була міні-спідничка, що справляла враження дитячої сукенки, поверх покручених ніжок із крісла звисало перлове намисто, а на колінах лежав чорний згорток. Поруч із Монікою Штайєрман виступав дебелий чоловік у чорному костюмі, дуже куцому й дуже тісному,— оте товстосуме мурмило національний радник Ешісбургер. Він тяг за собою вінок. Навіть голова міської общинної ради, Фойзер, ба вже й гробарі покинули яму Єммерліна й посунули до ями Дафни Мюллер. Пастор Ваттенвіл зостався сам. Та, видно, йому теж кортіло податися за всіма. Знов торохнув грім, знов рвучко подув вітер.