2
Приступаю до розслідування. Моє нове життя почалося з поліпшення побутових умов. Уже другого дня я перебрався до іншої контори й остаточно став господарем "порше". Правда, машина виявилася старішою, ніж я собі гадав, і була в такому стані, що ціна, яку загнув Лінгард, видалась мені вже не такою пристойною. Моє нове приміщення перед тим належало докторові Бенно, колишньому олімпійському чемпіонові з фехтування і чемпіонові Швейцарії у стрільбі з пістолета, справи якого вже давно йшли чимдалі гірше. Красень Гайнц-Олімпієць переговорів про оренду приміщення сам не провадив. Архітектор Фрідлі, який повіз мене туди ще вдосвіта, повідомив, що Бенно дав згоду — дві тисячі франків на місяць, чотири тисячі наперед. У чиїй кишені опиняться ці гроші, я не знав, зате міг відразу зайняти нову контору й дістав у спадщину не тільки меблі колишнього господаря, а і його секретарку — трохи сонну дівчину, щиру швейцарку з нешвейцарським ім'ям Ільзе Фройде; вона скидалася на буфетницю з французького бару, волосся фарбувала щоразу в інший колір, однак була на диво старанна. Одне слово, у тому закулісному торзі я так нічого й не втямив. Зате приймальня й кабінет тепер містилися, як і належало моєму новому суспільному становищу, на Цельтвег, з вікна відкривався вид на неодмінні скупчення машин, вигляд робочого столу викликав у клієнтів довіру, крім того, солідні крісла, з боку заднього двору — кухня й кімната, де я поставив свою канапу з Фрайєштрассе (я дуже звикаю до старих меблів). І мої справи відразу ніби пішли на лад. Я мав вести вигідний шлюборозлучний процес, мені всміхалася поїздка до Каракаса за дорученням одного великого підприємця (мене порекомендував йому Колер), треба було залагоджувати суперечки з приводу спадщини, захищати в суді одного торговця меблями, обіцяли прибуток податкові декларації. Я був надто щасливий і необачний, щоб думати ще й про приватний детективний механізм, який я пустив у хід і даних від якого мав зачекати, перше ніж розслідувати справу Колера далі. Я тоді не повинен був так довіряти Лінгардові; той чоловік мав подвійне дно, хтозна-чого домагався, його порекомендував Колер, і надто вже запобігливо він прагнув мені допомогти. До діла Лінгард узявся серйозно. В "Театральному" він посадив Шенбехлера, одного з найкращих своїх агентів, що мав на Ноймаркт старий, проте досить комфортабельний будинок. З горища він зробив мансарду й розмістив там свою величезну дискотеку. В усіх кутках були вмонтовані гучномовці. Шенбехлер любив симфонії. Мав він і власну теорію (в його голові взагалі було повно теорій): симфонія — це та музика, яка найменше приковує увагу; слухаючи її, можна позіхати, їсти, читати, спати, розмовляти і т. ін.; у людині вона сама себе знищує, стає нечутною, як музика сфер. Концертних залів Шенбехлер не визнавав і називав їх варварством. Він зробив з музики культ. Симфонічна музика, твердив він, прийнятна лиш як тло, тільки в такій ролі вона — явище гуманне, а не насильницьке. Так, наприклад, Дев'яту симфонію він, мовляв, збагнув аж тоді, коли під неї пообідав; під Брамса Шенбехлер радив розв'язувати кросворди або їсти шніцель по-віденськи, під Брукнера — грати в яс1 чи в покер. Але найкраще все ж таки — запустити дві симфонії водночас. Так Шенбехлер нібито й робив. Знаючи, який гуркіт здіймають у будинку його симфонії, він придумав хитру систему, за якою брав платню з трьох своїх квартирантів. Житло під мансардою коштувало найдешевше: наймач тут узагалі нічого не платив, він тільки мусив витримувати музику — годинами Брукнера, годинами Малера, годинами Шостаковича... Квартира на другому поверсі коштувала як звичайно, а та, що на першому,— просто шалені гроші. Шенбехлер був людина сентиментальна. Вигляд його нічого особливого не виказував, навпаки, Шенбехлер здавався уособленням такого собі безстороннього, зразкового громадянина.
Одягався охайно, від нього приємно пахло, його ніколи не бачили під чаркою, і взагалі він жив у злагоді зі світом. Щодо його національності, то Шенбехлер називав себе ліхтенпггейнцем. Це, правда, не бозна-яка честь, любив додавати він, що так, то так, мовляв, але принаймні не доводиться червоніти: Ліхтенштейн, можна сказати, не винен у тому становищі, яке нині склалося в світі, коли не брати до уваги випуску величезної кількості поштових марок і заплющити очі на певні правопорушення інтимного характеру. Одне слово, це найменша країна, що живе на широку ногу. До того ж ліхтенштейнець не так піддається манії величі, спокусі приписувати собі казна-що тільки через те, що він ліхтенштейнець, як це буває з американцями, росіянами, німцями чи французами. Представники цих націй a priori2 переконані, що німець або француз уже сам собою істота вища. У приналежності до великої держави — а для Ліхтенштейну майже всі держави, навіть Швейцарія, хоч-не-хоч великі — з погляду психології є для даного представника одна прикра вада. Це — небезпека стати жертвою доведеної до абсурду власної позиції щодо свого становища. І що чисельніша нація, то більша ця небезпека. Шенбехлер любив пояснювати це на "мишачому прикладі". Миша, поки вона сама, бачить у собі мишу, і тільки. Та щойно вона відчує себе серед мільйона таких, як сама, то починає ввижатися собі вже котом, а серед ста мільйонів — цілим слоном. Найбільшу небезпеку становлять п'ятдесятимільйонні мишачі народи (п'ятдесят мільйонів як порядок величини). Ці складаються з мишей, що вважають себе котами, однак залюбки були б слонами. Така гіпертрофована манія величі небезпечна не тільки для самих цих мишей, а часом і для всього мишачого світу. А співвідношення між загальним числом мишей і числом тих, що заражені манією величі, він назвав "законом Шенбехлера". За фахом він називав себе письменником. Це може здатися дивним — адже в житті Шенбехлер нічого ані надрукував, ані написав. Він цього й сам не заперечував. Він просто скромно називав себе "потенційним письменником". І ніколи не бентежився, коли його питали, чому він не пише. В таких випадках Шенбехлер пояснював, що письменник починається з "усвідомлення власного імені", це, так би мовити, творча передумова; крім того, не менше значення має і духовна передумова, яку живить любов до правди. І якщо замислитись над обома цими головними передумовами, то стане очевидно, що, скажімо, назва "Поезії Рауля Шенбехлера" просто-таки неможлива, адже ті поезії мають бриніти і дзюркотати, мов чарівний струмок. Тут можна, звісно, заперечити — мовляв, тоді чого ж не відмовитись від прізвища Шенбехлер 3? Але ж такий крок суперечитиме основному принципу: вірність правді. Де з'являвся Шенбехлер, там вибухав сміх. Це був славний чоловік, і багато хто любив поживитися в ресторанах його коштом. А він просив записати все на себе. Йому щомісяця надсилали рахунки, і суми там стояли, певно, кругленькі. Про прибутки Шенбехлера ніхто нічого не знав, а його посилання на якусь щедру ліхтенштейнську державну стипендію, певна річ, не відповідали дійсності. Дехто твердив, нібито Шенбехлер був генеральний представник фірми, що постачала певні гумові вироби. Не можна було не помітити й того, що він багато чого знав і думки свої висловлював гостро, завжди добре обгрунтовано. (Можливо, причина того, що Шенбехлер не писав, була не тільки, як це здавалося, в його лінощах; можливо, вона пояснювалася його позицією, що краще нічого не писати, ніж писати так, як пише більшість.) Та насамперед він славився своїм умінням зав'язати з людьми розмову, тим більше, що це мистецтво нашим співвітчизникам не до смаку. Тут Шенбехлер був просто-таки віртуоз. Про це ходили анекдоти, його слава обростала легендами. Кажуть (так твердо запевняє і наш начальник поліції), якось він побився об заклад і втягнув у балачку одного члена федеральної ради4, який чаював пополудні за сусіднім столиком з членами кантонального уряду. Обидва так заговорилися про ставлення нашої країни до Ліхтенштейну, що той високий урядовець навіть спізнився на бернський поїзд. Може, так воно й було. Однак від членів федеральної ради загалом не варто сподіватися так багато. А втім, Шенбехлера вважали чоловіком досить простодушним. Те, що він Лінгардів агент, нікому й уві сні не снилося. Коли це випливло на чисту воду, всі тільки роти пороззявляли. А Шенбехлер виїхав зі своєю дискотекою з міста і тепер живе десь на півдні Франції — на превеликий жаль наших співвітчизників (кілька днів тому один із них посварився в мій бік кулаком, але я був, на щастя, з Лаккі). І ось той оригінал Шенбехлер з'явився одного дня в "Театральному" — на загальний подив, бо доти його бачили там нечасто. Зайняв сам цілий столик і просидів до вечора. На другий день прийшов уранці знов, і так тривало цілий тиждень; з усіма він заводив балачки, подружився з метрдотелем та кельнерками, але потім зник,— тепер його вже бачили в старих забігайлівках, і ніхто не сприймав цього серйозно. Насправді Шенбех-лер ще раз допитував головних свідків. Однак провадити розслідування далі Лінгард доручив Фойхтлінгу; це був один із тих підозрілих типів, яких він пригрів у своєму детективному бюро в Талаккері. Тоді я Фойхтлінга ще не знав, я познайомився з ним уже тепер (у барі "Монако"). Фойхтлінг субчик паскудний і ненадійний, цього не заперечить ніхто, зокрема й Лінгард. Такої ж думки й поліція, що раз у раз заарештовує Фойхтлінга (наркотики), а потім сама ж таки вдається у своїх розслідуваннях до його послуг. Фойхтлінг — це шпиг і провокатор, який знає своє діло і знає з ким має до діла. Може, колись він бачив і кращі часи, може, десь навіть навчався, але те, що від нього залишилось і тепер ледь животіє, промишляючи шахрайством та шантажем, гідне співчуття. Біда його в тому, признавався сам Фойхтлінг (у "Монако"), похмуро втупившись у склянку з "Перно", що він німець. У цій країні німець — не професія; може, десь у Єгипті чи там у Саудівській Аравії це й професія, а тут — ні. Якби він був не німець, то його спосіб життя ні в кого не викликав би обурення, навпаки, тоді він просто-таки мусив би бути таким, який є,— п'яницею і жебраком. Але тут навіть не прикинешся ніким іншим — адже вигляд у нього достоту такий, як у німця з французького фільму про рух Опору. Щодо цього Фойхтлінг правду каже. На диво. Вигляд у нього справді саме такий. Верхівку і дно суспільства він знає, як ніхто інший, до будь-якого бару чи шинку втрапить із заплющеними очима. Про кожного завсідника тих закладів Фойхтлінг довідається що завгодно. Та ще до того, як Лінгард надіслав мені відомості, добуті Шенбехлером і Фойхт-лінгом, я вдруге зустрівся з Монікою Штайєрман. Сталося те, чого я чи то побоювався, чи то сподівався — тепер уже й не пригадую. Краще б тієї зустрічі взагалі не було (ні першої, ні другої).