Хто вміє тільки мріяти й чекає, що все само прийде й само собою зробиться, той, можливо, і буде приндитись, коли побачить на ділі, що все це не так і набагато важче.
—— А я люблю те, що важко. Хочу добиватись і виходити переможцем. Я знаю себе. Я вмію змовчати й наказати. Я мужній і терплячий. Лагідний з іншими, суворий до себе. І я веселий — не примхливий і не скаржусь.
— Мені стільки років, скільки є. Я не соромлюсь ні свого віку, ні своїх думок, ні своїх почуттів. Я примушу поважати себе й ту мету, яку собі поставив.
ТРИ ДОПОВНЕННЯ до цієї книжки
Доповнення перше
Я думав про цю книжку багато років: складав її в голові. Це було дуже важко.
Бувають менш важливі правила життя і дуже важливі. Найважливіших правил життя я вирішив зрештою зовсім не зачіпати.
І тепер я не знаю, добре написано цю книгу чи погано.
Тут можуть бути різні помилки, проте немає жодного слова брехні.
Тому що я поважаю і літніх, і молодих, і маленьких, Я хочу бути щирим. Правда завжди вийде назовні.
Доповнення друге
Поет — це така людина, яка сильно радіє і сильно тужить, легко сердиться і міцно любить, яка глибоко відчуває, хвилюється і співчуває. І діти такі.
А філософ — це така людина, яка глибоко вдумується і неодмінно бажає знати, як усе є насправді. І знову діти такі.
Дітям важко самим сказати, що вони відчувають і про що думають, адже доводиться говорити словами. А ще важче написати. Але діти — поети й філософи.
Доповнення трете
Це оповідь п'ятилітнього Віктора. Я її вже двічі друкував, але тільки в книжках для дорослих. Оповідь цю важко зрозуміти тому, що Віктор поспішав, і, коли він говорив про те, як солдат убивав собаку Фокса, в нього навіть сльози виступили на очах.
Оповідь Віктора була таке:
"Яблука — я бачу яблука — маленькі такі — а дерева такі великі — можна лягти й гойдатись, і був такий песик — і як одне яблуко впаде! — а він лежить і спить — мама пішла — а я хочу сам — і там стілець — а песик — якийсь інший песик — і так його вкусив — зуби в нього гост-рі-прегострі — отож спить він, а він його вкусив — песика треба побити за те, що він його вкусив,—а там хазяйка — а в нього такі зуби — я забув, як його звали,—
Фокс, геть, іди геть — а він витріщив очі і вкусив — я кинув йому яблуко — зірвав з дерева й далеко кинув — тверде таке, а солодке, як не знати що,— а він тільки понюхав — а потім прийшов солдат — бах у песика — бах, такий славний — славний — славний".
А це оповідання дев'ятилітньої Стефи:
"Коли ми прийшли додому, то там, за парканом, де грати, лежала пташка. Потім Рома хотіла її взяти, а я це побачила й сама захотіла взяти, і взяла з тих гратів. А коли ми взяли, всі дівчатка зібралися і дивились. Потім ми принесли її сюди. Пір'ячко в неї було таке сіреньке і біленьке, дзьобик у крові, і очки розплющені. Ми зробили на дворі таку ямку, загорнули пташку в газету і засипали землею. Може, її якийсь хлопчисько навмисне вбив? Дзьобик перебитий був, і голівка хиталась. Рутковська мало не заплакала. Вона, як що побачить, так і гладить рукою, і вже зовсім була заплакала, навіть сльози на очах виступили".
Отака поезія юних.