— Ви помилились. Я не Поцілуйко.
Обличчя бандерівця змінилось, у темних западинах сторожко поширшали очі, взялися плівками холоду, на них затремтіли нерівні крижані цятки.
— Може, й так, може, я й помилився, — щось роздумуючи, погодився він. — Ви, чоловіче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь довідочкою?
Поцілуйко через силу поглянув на бандерівця:
— Не доведу. Всі мої документи загинули.
— І партквиток?
— Я ніколи не був партійним! — нарешті жахом виштовхнувся на волю голос Поцілуйка. Він відчував, що на нього от-от замість очей бандерівця подивляться очі зброї і очниці смерті. Він так водяніє, що ного сорочка на спині береться гарячими плямами.
Але бандерівець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, відрубуючи кожне слово, промовив:
— Здається, тільки тепер ви сказали правду: дійсно, як я розумію, ви ніколи не були партійним, хоча й носили партквиток.
Коли б йому раніше ці слова кинув у вічі хтось із радянських людей, Поцілуйко віддав би всі свої сили, щоб з'їсти, знівечити його. А тепер, коли цю страшну правду сказав бандерівець, Поцілуйко був навіть вдячний йому: німці, як він зрозумів, і до комуністів підходять не з однією міркою — ідейних не милують, а плутаників по-різному решетують на своїх решетах. Не в обійми смерті, а на якесь із них і він може потрапити. І почав звідусіль гарячкове стягати всю ту мізерію, яка зараз могла б його відгородити від ідейності та більшовицького фанатизму. Очевидно, про це щось знає і бандерівець. Тоді якось можна буде порозумітися з ним.
— А пригадуєте, пане Поцілуйко... "Це вже добре, що він мене почав паном називати",— прокидається надія.
— ...Як ми колись познайомились із вами?
— Ні, не пригадую,— напружував пам'ять. По ній павутинкою викручувався давній спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за ними не видно було людини.
— Не довгу ви маєте пам'ять,— вибалушив перецвілі, ледь блакитнаві очі на Поцілуйка.
"Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?" — І Поцілуйко запобігливо приноровлював свій погляд так, щоб чимсь сподобатись чи хоча б викликати співчуття у бандерівця і в німців, які вже, ґелґочучи, розсілися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось біля чоботарського дрантя.
— Сідайте, пане офіцер, за стіл. Нащо вам здався мій штурпак? Він прямо очманів од страху. Ось вам і горілочка із свого заводу — ожинівка, може, й не вживали такої,— Василина заграла білозубою, з лукавинкою і все ж із жалостинкою посмішкою, наче невимушене защебетала і поставила на стіл пляшку.— Люблю, коли в хаті людно і горілчане. Призволяйтесь, коли ваша ласка.
— Гарну маєте полюбовницю. З такою не пропадеш,— хтива посмішка поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерівця. — Не баба — вогонь. До такої і я пристав би в прийми. Смак маєте, пане Поцілуйко, — зміряв з голови до ніг удовицю і обернувсь до Поцілуйка: — І досі не пригадаєте нашу першу зустріч?
—— Ні, пане офіцер.
— А пам'ятаєте, як ви мені якогось вечора давали в коморі довідочку? Я за неї привіз вам пшеничного борошна і сказав, що повік не забуду вашої ласки. Було таке?
— Було, — прошепотів Поцілуйко. Із темені років, наче з води, виринув той жук-водолюб, з якого почалося його падіння. Яка страшна й неймовірна випадковість! Але хіба може той, хто купив довідку для життя, забрати його життя?
— Вам повезло, пане Поцілуйко, крепко повезло. Певне, в сорочці народились ви! — підбадьорив його бандерівець. — Хтось на моєму місці добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу її, бо знаю, що до підпілля і партизанського руху ви поки що непричетні.
— Спасибі вам, велике спасибі, — так само подякував і уклонився бандерівцю, як він йому колись дякував і уклонявся в коморі. Життя знову поверталося в тіло Поцілуйка.
— А може, відсидівши своє на хуторі, почнете співробітничати з нами?
— Ні-ні, пане офіцер...
— З шевства та гречкосійства думаєте їсти хліб? — зміряв його довгим поглядом.
— Хоча б і так, пане офіцер, — догідливою посмішкою хоче розчулити бандерівця. — Як вас зовуть-величають?
— Олейком Гавриловичем Крижаком. Це і в довідочці ви писали. Тільки тоді я звався не Олейком, а Олександром і замість глитаєнка став бідняцьким сином. Життя — це завжди театр! Тільки одним у цьому театрі випадають справжні ролі, а інші стають довічними статистами. Не станьте ним... Не спокушає вас нова влада? Не хочете, як більшовики говорять, перебудовуватися? До цієї розмови ми ще колись повернемось, а зараз можу видати папірець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо за вухо! — засміявся і відкрив розбухлий планшет. З нього витягнув бланк з штампом начальника української поліції, зігнувся над столом і навстоячки черкнув на ньому кілька слів і скріпив їх хитруватим підписом, що скидався на тулуб обскубаного крижака.
І от все не просохлий папірець тремтить у руках Поцілуйка і зміцнює, і збільшує клубок життя в його душі. Шортуна знову посміхнулася Поцілуйкові, але нащо було при цьому мати свідка? Чи не можна було б на цей час хоч у комірчину чи сіни випхнути вдову? Тепер її погляд більше бентежив Поцілуйка, аніж гадюкуваті очі начальника поліції.
Коли гітлерівці вичавкали все, що було на столі їстівного, і коли ожинівка плямами вийшла на широкощокому обличчі Крижака, він владним порухом руки викликав Поцілуйка надвір і на порозі тихо зашипів:
— Не зрозумійте мою великодушність і мій добрий гумор, як мою слабість. Я поки що не силую вас працювати з нами, бо з вас ще не злізла шкура страхополоха. Але якщо на хуторі з'являться партизани чи підпільники, ви одразу ж маєте про це повідомити мене. Інакше з вами буде розмовляти гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцілуйко.
— До побачення — здригнувся од осклянілого погляду поліцая. Мов у поганому сні, повз нього пройшли німці, і він, як побитий пес, зіщулившись, пішов до хати. Вдова навіть не поглянула на нього. Але її обличчя, вся постать інавіть одежа наїжачились проти непевного нахлібника. Потрісканими, деркими руками вона повідчиняла усі кватирки і двері, щоб з хати вивітрився дух проклятої чужини.