Марко їв для годиться, і не тому, що навіть часник пройнявся пахощами остогидлих ліків, які й досі каламутили душу. Думки на мінливих крилах і хвилях заносили його'в рідне село, і він його зараз бачив таким, як у день прощання сорок першого: з веселими хатами, що, мов дівчата-білявки, тулились до садків і вулиць, з осокорами, що підпирали яебо, і скрипучими журавлями, що завжди ладні були вдень напоїти людину, а вночі, ставши велетнями, оберігати її сон.
Чотири роки, мов чотири віки, пройшли над землею, мільйони очей згасли на ній і стали землею. Тисячі сіл вогнями благань і скорботи піднялися вгору і вугіллям та.попелом упали додолу. Зникло і Маркове село: що можна було зруйнувати, вбити і вкрасти, — зруйнували, вбили і вкрали фашисти. Навіть землю, чорну подільську землю, і ту почали красти й Вивозити в рейх, і тоді деякі свідоміші попи заговорили по церквах, що настає кінець світу. Та не вгадали: наставав кінець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш добивати його в самому лігві: дибай на костурах, скалічений і осиротілий, до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!
Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навіть оця дитина, що сидить перед ним, скаже:
"Нема в мене ні матері, ні батька, нема ні брата, ні сестри, нема ні села, ні хати, нема ні хліба, ні взуття, нема ні дитинства, ні долі".
Нема кому його ні пожаліти, ні втішити... І в Марка нема жінки, нема доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потріскані руки то весняним зіллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осінніми грибами, то свіжим хлібом. Навіть батько-небіжчик напідпитку не раз дивувався:
— Коли ти, Ганно, була дівчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте якусь хитрість?
Не в снігах і не під білосніжними розторсаними хмарами, а в полі між соняшниками на мить майнув образ його матері, коли вона ще була молодшою, ніж він тепер, майнуло її смагляве, обсіяне золотим пилком обличчя, до якого ми так мало придивляємось у свої молоді роки. Марко почув, як прокинувся задавнений біль у грудях, заворушився під повіками. Скоріше, скоріше б побачити свою єдину, відчути на своїх плечах її вічно потріскані руки, ago пахнуть якимсь зіллям чи хлібом.
От і зник десь ген за обрієм образ матері, а над обрієм знову творилися нові материки, і нові води обмивали їхні береги. Перед ними і за ними лежала незагоєна, з потворними слідами війни дорога до матері, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навіщо нарікати на це? Воно могло бути і кращим, але могло бути і гіршим. Тепер, коли не підкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє щастя десь завалялось, шукай і твори його в своєму ж спаленому селі, дарма що руки твої ще прикипіли до костурів.
— Дядьку Марку, ви курите?—перебив його думки Хведір.
— Ні, або що?
— Я вам хотів цяцьку подарувати. Дивіться, гарна яка! — Малий машталір бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дівчинку, що наглухо закутала голівку шапочкою з крихітною каблучкою.
— Гарна,— погодився Марко, розглядаючи металеву фігурку, в якій замість серця таївся огонь.
— То візьміть собі,— попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтіла жалість.
— Ні, Хведю, не візьму. Така цяцька тобі згодиться в господарстві. Ти ж тепер сам собі господар!
— Горе мені з таким господарем.— Хлопчак подякував за хліб-сіль, проворно відчепив од дишла опалку, поправив упряж, і підкучерявлені коненята, помахуючи хвостами, веселіше затрюхикали по зеленкуватих коліях, в яких під полозками шипів і посвистував сік березневого снігу. Перед очима у прекрасній єдності рухались земля і небо, а: думки вихлюпувалися за їхні вінця, радіючи й журячись, птахами викружлювали над полем і опускалися на рідних займанщинах і притуманених клаптях землі, між якими колись привільне і розмаїто красувалося його село.
За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полів, що ввижались йому і в сні, і перед боями, і в усіх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, і в широкій роздолині має бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював і тут вечорами прислухався до молодечих голосів:
Ой на ставу, на ставочку
Кличе голуб голубочку.
Куди тепер залетіли і де поділися голуби й голубочки, що стрічали тут зоряні вечори і перше кохання?.. Марко зручніше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли і коло ставу, і коло всього села, і коло єдиної хатини, якої вже не було, і залітали аж у ті краї, де й зараз біснувалась війна. Темна тінь її майнула просторами і на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведір проткнув простір пужаком.
— Дивіться, скоро вже буде наш став.
— Хведю, а як він — живе? Чи і його не помилували фашисти?
— Хто живе? — не зрозумів спочатку хлопчак.
— Та став.
— А-а-а. Живе. Воду не вб'єш і не вивезеш. В низькодолі сумовито похилені верби велетенською підковою охоплювали засніжений став, а на греблі самотньо темнів огрядний дерев'яний монах '. Він і справді чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снігу.
— А риба ж є тепер, Хведю?
Хлопчак задумався, потім похитав головою:
— Не знаю.
— Чого ж ти не знаєш?
— Бо коли німці прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли наші гнали фашиста, — глушили толом: нашим не було часу ловити.
— Паняй, Хведю, до греблі! Подивимось, чи є риба.
— Як же крізь отакенну кригу ви побачите рибу? — здивувався хлопчак, повертаючи коні до греблі. — І нащо вона вам? Ловити ж не будете?
— І що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудріше діло. Ось тут можна й зупинити твоїх рисаків, де ти їх тільки доп'яв?
— Їх дід Євмен в якихось різномасних вояків виміняв, коли ті драпали, виміняв за останнього качура і пляшку самогонки. Ще обіцяв їм наловити їстівних жаб, але тим воякам уже було не до ласощів. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дід привів свою пару до голови і сказав, що здає її добровільно, але під розписку з круглою печаткою.