Він, зітхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвір'я, а його доганяє болісний зойк, і одразу ж од порога відскакують двері.
— Почекай, Антоне. Від кого ж вона^ ця телеграма? — благанням простягаються руки вдовиці. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як сподівання, як біль, а вітер перебирає подолки її сорочки і широкі рукави. — Від кого? Від Степана?
— Та що ти, жінко добра, говориш! Схаменись! — Безбородько страхається такого питання і ніяково входить у землянку. — Це ти спросоння?
Мавра повертається за ним на одному місці і вже в безнадії перепитує:
— Не вїд Степана?
Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
— Чого питати про це — його ж убито.
— А може, й не зовсім убито, — одразу в'яне жінка і голос її насочується сльозами і мукою.
— Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, — починає заспокоювати вдову, а сам проганяє дурні думки: чи полегшало б їй, якби повернувся Степан, — він, ревнивець, не помилував би її, місив би, мов тісто в діжі, а вона і зараз як побивається за ним. І хто збагне у світі, що таке жінка і що тдке жіночі сльози і серце?
Мавра тільки тепер у темряві знаходить на бильці ліжка спідницю, швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, ніби у лихоманці:
— Як ти мою душу сколотив, наче обірвав її з останньої нитки.
Він крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть розігрітим сіном, жіночністю і гіркуватістю курної землянки.
— Чим я тебе сколотив?
— Телеграмою, будь вона неладна. Ніколи ні від кого в світі не мала їх, окрім свого Степана... Тільки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа свого, й ожила, і обмерла: а може, він якимсь чудом уцілів.
— Яке вже там чудо може бути, коли на міні підірвався? Знайшли від нього, сама знаєш, лише пару клаптиків шинелі і шматочок серця. Як тільки не розвіявся цей шматок серця, коли навіть кості димом розвіялись? — безцеремонне, ніби й не при жінці, згадує смерть чоловіка, а сам тупцює по землянці, придивляється до ліжка й лежанки. Але чому ніде нікого не бачить .він? — А де ж твоя тітка? — запитує повеселілим голосом.
— Яка тітка? — забувши свою брехню, крізь сльози дивується Мавра.
— Драстуйте вам! — Безбородько насмішкувато вклоняється в пояс удові. — Вона ще й питає — яка! Твоя ж — язичниця-похатниця!
— А-а-а... Це я зі сну сказала, — неохоче відповідає Мавра й засвічує сліпак.
— Ніби ти вже спала? — недовірливо косує Безбородько і на жінку, і на мигунець.
— Заснула. Від кого ж телеграма прийшла? Хто .міг згадати мене?
— Ге-ге-ге, — ніяково гелгоче Безбородько. — Інтересуєшся?
— Та щоб дуже, то ні, бо радості зараз нема ні в листах, ні в телеграмах. — Обережно ставить на припічок блимаюче світло. — То від кого?
Безбородько засміявся:
— Це я, Мавро, вигадав під твоїми дверми, коли ти мені тіткою такого страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
— Вигадав!? — Мавра вражено застигла біля припічка, навколо її рота затіпались болісні й гіркі складки, але ось їх змиває люта рішучість, і вона мало не з кулаками кидається на гостя. — Іди, іди геть, осоружний! Серце обірвав, ще й радіє. Геть, вуличнику!
— Чи ти, жінко добра, не теє, не очманіла, практично, перед новим днем? — В усе тіло Безбородька вбуравлюється мерзенний холодок, і вже кудись далеко-далеко відлітає нетривка радість зустрічі.
— Геть, огидо, бо людей покличу! — вдова руками й сльозами жене Безбородька до дверей.
— Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хіба я, практично, гіршого хочу тобі? Я ж люблю тебе, — захекано зупиняється на порозі, хоче пригорнути жінку, але вона люто б'є його по руках і так починає крізь плач ганити, що й справді хтось може почути лемент у землянці. — На яку відлигу розвезло тебе сьогодні?
Вдова відчиняє двері:
— Щезни з очей, каламутнику! Він ще мені добра бажає, він ще любить мене, бодай тебе хвороба любила.
— Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихіше, практично, не можеш? — цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтішний плач.
Ну, то й не халепа чоловіку? Ще хвилину тому він мало не підскакував, вигадавши історію з телеграмою, а тепер кляв її останніми словами: техніка зіпсувала йому усі любощі. Правду кажуть теоретики: нема нічого постійного в житті — все іде, все міняється, а баби найбільше.
В таких роздумах іде покрученими вуличками насурмонений Безбородько додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовиці, яка так безцеремонне випровадила його з оселі. Коли б не така пізня година, можна було б знову повернутися до неї. Хоч би .втішив її якимсь словом, баби це люблять і тоді стають добрішими до нашого брата. А може, вона його витурила тільки для того, щоб більше тягнуло до неї? І така бабська стратегія може бути.
Неподалік хрипло загорланив, забив крилами півень і зразу ж, трохи далі, обізвався другий і теж стрепенув крильми, наче відділяв ними ранок од ночі. Безбородько здивувався — невже це північ?
"Отак за дурну ложку щерби й проходив півдоби. Хоч би Марія не прокинулась".
Та хіба жінка догадається коли зробити так, як захочеться чоловікові? Не встиг він з порога вдихнутії пахощі сушених яблук, як Марія й цюкнула, наче долотом, по голові.
— Чого так рано прийшов? Ще де світання, а чоловік уже й на порозі.
Безбородько з ходу відрізує жінці:
— Чув уже не раз ці дурні вопроси на запитання.
Щось розумніше виколупала б чи проінформувала, що скоро перші півні заспівають.
— Бідненький, він і не чув, як вони виспівували! — з солодкою в їдливістю кусає Марія,
—Хіба виспівували? — дивується чоловік. — От чого не чув, того не чув. Та й півнів тепер на селі по пальцях, практично, полічиш.
— Еге ж, тепер полюбовниць більше, аніж півнів, — наче між іншим сказала Марія й знову взялася за своє: — То, кажеш, не чув, як півні співали?
— Сказав же тобі.
— І ще скажеш, що на стайні був?
— Таки на стайні.
— А потім біля чиїх дверей клямку цілував?
— Ет, не забивай ти мені баки ні півнями, ні клямками! Загайдалакала чортіщо! — природно розсердився, але й занепокоївся чоловік: жінка таки щось пронюхала. Але що саме і скільки саме? Коли б багато — все одним духом вичитала б, наче вірша. А це так шпигає, аби щось вирвати з нього. Теж свої теорії має. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не попастись по-дурному. Ось так, а не інакше, дорогенька жіночко. — Ти б, може, здогадалась вечерю поставити на стіл?