— Чом не краля? Так і пре з неї голуба кров. Окульбачила якась аристократична вуличниця чи бісова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо запродався тільки через неї. — й Григоренка була особлива неприязнь до жінок за власні сімейні нелади.
Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в інші місця вогневі точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дізналися, що наш розвідник справді має сім ю, четверо дітей, а жінка його з діда-прадіда селянка, до війни була ланковою і нагороджена орденом "Знак пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сім'янином і навіть тепер, без дозволу інколи провідував своє чимале посемейство. В цей же день повернувся і Кульбабенко, обвішаний бельгійськими вальтерами і репаними гранатами. Він молодцювате став на порозі командирської землянки, струснув з себе дзвін чужої зброї і по-юнацьки ясно глянув мені у вічі. Цей погляд підкупив мене і якось одразу розвіяв мої сумніви.
— Завдання виконав?
— Виконав, товаришу командир! — приховуючи усмішка подав мені викрадену карту міста з позначеними на ній воєнними об'єктами.
Я одразу ж припав до карти, прикинув деякі раніше здобуті відомості. Ні, це була не фальшивка.
— І як ти и дістав? — допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що він неодмінно промовчить про себе а згадає невідомих друзів.
Так воно і вийшло.
— Дружки допомогли: вони в гебітскомісаріаті їздовими служать, — відповідає розвідник,
— Чи не забагато в тебе різних дружків?
Таки забагато, — знову посміхається Кульбабенко — и хлопець компанійський.
І це теж була правда: він якось одразу вмів здружитися з людьми, одразу ставав душею товариства.
Іване, а ти мастак брехати? — несподівано запитав я Кульбабенка.
— Умію, — збентежився він, а потім, подумавши, що це треба в розвідницьких справах, веселіше відповів: — Брехати — не ціпом махати.
— А правду від брехні вмієш відсіяти?
— Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, — з готовністю дивиться на мене. — Когось треба перехитрити?
— Постарайся себе перехитрити.
—Себе? Для чого б воно? —здивувався Кульбабенко.
— Не догадуєшся? — нахмурився я. — Ану, як на духу, розкажи всю правду про себе.
Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися жаром.
— Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тільки про сім'ю.
— Тільки й всього?
— Жінкою і дітьми присягаюсь! — гірко вирвалось у нього.
— Для чого ж це було робити?
— — Побоявся, батьку.
— Ти, і побоявся!? Чого!?
— Що пожалієте багатосімейного і не пошлете в розвідку. А в мене особисті рахунки з фашистами. Оце й увесь мій гріх перед вами і партизанами.
— А які ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
— Рідного брата на Піренеях, в Іспанії, значить... Всі сумніви розвіялись, мов дим. Хотілося підійти, обняти, поцілувати дорогу людину, але стримав себе.
— Більше нічого не втаюєш?
— Ні, ще є один грішок. Коли було з руки, я провідував свою дружину. Ми й досі дуже любимось, — промовив якось винувато, все його обличчя й шия почервоніли, і він провів рукою по рум янцях.
— Діти знали про це?
— Ані одне.
— Так потай навідувався?
— Це вже діло партизанське. Та й жінка у мене чутка, наче тиха вода. Тільки вдарю пальцем у причілкове вікно, вона вже й на ногах. Давненько не був у неї... Простіть мене, дурного.
Ми, звісно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. І знову Кульбабенко зникав ночами, як лісовий цар, і виходив з ночей, мов добрий світанок. А позаторішньої весни, коли саме починали розвиватися глухі дуби, Кульбабенко не повернувся з розвідки: якась каїнова душа виказала його. Він сам до останньої кулі і гранати тримав бій з усіма фашистами і поліцаями, що були в районному центрі. До нього, вже вбитого, боялись деякий час підступити вороги, а потім в безсилій злобі мертвого повісили на майдані. Через два дні и зняли його з шибениці і поховали з найбільшими партизанськими почестями. По війні, є надія, і пам'ятник поставим йому...
Після похорону я сам партизанськими стежками пішов до його дружини. Вночі добрався до невеличкої селянської хатини. Між двома високими ясенями вона здавалася білою колискою. Та це й насправді було так: виколисала ж вона стількох Кульбабенків. Довго я стояв перед причілковим вікном, перед чужим колишнім щастям і теперішнім горем. Наді мною журно шуміли ясени, наче і в їхні зелені душі увійшла людська печаль. Нарешті тихенько постукав у шибку. В хаті почулось шамотіння, обізвалися чиїсь кроки, заскрипіли двері, і на порозі з'явилася постать напівроздягненої жінки, навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх, застигла на порозі, і навіть у темряві було видно, яким щастям освітилося її обличчя.
— Іваночку, рідний, як добре, що ти завітав: у нас уже син народився,— низькуватим, клекотливим і пристрасно-радісним шепотом обдала мене і одразу ж перелякано подалась назад.—Ой, горенько моє, хто ви, що ви!?
— Не лякайтесь, Катерино Павлівно, я командир вашого Івана.
— Ой, а що з Іваном!? Боже мій!..—зойкнула вона, гойднулась, і зливою гойднулись її буйні коси, закриваючи обличчя і всю постать. Вона обома руками розметала їх, наблизила до мене лице.— Що ж із.ним?
І в мене тоді не вистачило сили сказати їй правду.
— Він поранений,— насилу вичавив із себе цю брехню і ледве стримав зітхання.
— Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скоріше кажіть! — Вона одвела руки від серця, потягла мене до хати, то без надії, то з надією допитуючись: — Скажіть правду: він буде жити?.. Не мовчіть! Буде жити?
— Жити він буде,— не сумнівайтесь,— це я сказав більш упевнено, бо знав, що в нашій пам'яті розвідник Іван Кульбабенко ніколи не помре, ніколи!
Жінка трохи заспокоїлась, витерла сльози і почала мені дякувати.
"За що ти дякуєш, людино дорога, — за мою страшну брехню?" —мучився я, а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рівніше питала:
— Де ж він тепер?
— Літаком перекинули на Велику землю.
— На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? — задумалась жінка, з благанням і надією поглянула на мене. — На Велику землю... І сина не побачив. Як би він зрадів.
— На кого син схожий?
— Знову на Івана. Всі сини в батька пішли, — вперше посміхнулася вона, а я мало не застогнав.