— Може, й не було, і це невдивовижу... Ну, а хоч і запитали, як їй велось тоді, коли ви опинились у турецькій неволі? Чи ніхто не отруїв її серця вашою незвичною історією? Чи ніхто, прикриваючись так званою пильністю чи іншою високою матерією, не дзвонив на похорон вашій любові?
— Не визнаю ні любові, ні дружби, ні приятелювання і до перших заморозків чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
— Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
— Безумовно!
— Вам, знаю, видніше, і ви, напевне, більш рішучий чоловік. А я, по старості своїй, зваживши сказане вами і свої здогади про те, які від вашої історії в ті роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи оправдувати дівчину.
Учитель підвів навскісні брови, поправив шинелю, що почала сповзати з плеча:
— Оправдувати? Але чому?
— Бо в нас уже стількох судили, що чимало слабіших людей зів'яло не цвівши, — підвівся з ослона Марко. Похмурі зморшки посікли вздовж, впоперек і навкіс йому чоло, надбрів'я, затремтіли в бровах і біля очей, що одразу втратили частину свого блиску. — Я теж, Григорію Стратоновичу, пив. свою чашу в тридцять сьомому році. Вона не вищербила моєї душі. Але я бачив, скільки в ті роки переломилось людей, від високого метнулось до тихих закутків, до дрібнюсеньких справ і утіх, за них, мовляв, можуть сварити, але не карати. Є й така сторінка в нашому житті, бодай не було її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може, засліпленим автором, хто страшно согрішив, чи не знаючи наших людей, чи не вірячи їм, чи ненавидячи нас, але він гадюкою підозри ослабив і силу нашу, і любов, і віру.
Задніпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблід чоловік, а погляд його не раз косував на двері: він знав, що при такій розмові свідки можуть стати суддями.
— Прокляте питання, проклятий вузол, хто тільки зав'язав його!? — жагуче вирвалось у нього. — І я не раз думав над ним і думок цих боявся. Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її — Поцілуйко Гнат. Йому я не дав довідки партизана. А за що ж було давати?.. Не знаю, звідки воно, приміром, таке взялося:
коли я віч-на-віч підіймаюсь на смерть — мені вірять усі, коли я загину — шанують усі, а коли я, може, чудом, розціпивши лапища смерті, залишаюся живим, хтось і починає доколупуватись: чому я вижив і чи не можна за це пересіяти мою душу на підситку підозри? Так це пильність чи щось інше?
— Може, комусь наша смерть більше потрібна, ніж життя! — похмуро сказав Марко. — А ваша гадюка, якій ви не дали довідку, може, стає коліщатком у проклятій грі. І таке може бути в цьому вузлі, хто його тільки розрубає!?
Блукаючи в сутіні догадок і прибиваючись до якихось хистких висновків, два воїни самі ще не знали того, що торкнулися тих сторінок народної драми, які міг породити й винятково трагедійний випадок, але які міг пережити й здолати тільки великий народ!
Стривожений погляд учителя вихопив з напівтемряви тьмяний образ Іуди. І аж здригнувся чоловік. Марко теж пильно поглянув на Іуду.
— Що, і до цього часу люди не змогли вирвати іудине коріння?
— Виходить, так. Воно чіпке, пристосувалося з століттями до всяких обставин... Пам'ятаєте: біблійний Іуда після своєї чорної справи узяв мотузок і побіг вішатись. А мій Іуда, коли йому вдасться хоч на часинку здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене смертельним грішником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в правдолюбці й почне опаскуджувати все навколо себе і підозрою, і доносами, і брехнею, і користолюбством.
— Що правда, то правда: на людському горі велике не вродиться, а муха-червивка поживу знайде.
— Мені іноді дивно і лячно стає, — продовжував Григорій Стратонович, —як біля нашої святині і величі, та такої величі, якої ще не знав людський рід, могла, невідомо .всякому потайнику, вилупитися та мізерія, що, прикриваючись ідеями і іменем революції, б'є в ідеї і в революцію своїм жалом? Ми найстрашнішого ворога—фашизм— вже закопуєм у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить, то кидає грязь на наші звершення, то вкраплює тлінь у святині. І, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й прислухаються до нього, бо ж він уміє видати своє шипіння за голос маси.
— А ви лобом хоч раз зіткнулись зі своїм "правдолюбцем"?
В очах Задніпровського зійшлися страждання і гнів.
— Гадину і її шипіння за спиною чую, але не можу піймати її за хвіст. Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонімкою, нашіптуванням, накаркуванням. І вона опиняється на вигідніших позиціях, аніж ти, бо не ти судиш негідника, а він тебе руками твоїх не в міру довірливих однодумців і підозрою комісій.
— І все дно іудиному корінню недовго звиватися. Скоріше б закінчилася війна! — Марко сказав ці слова як заклинання того часу.
Тяжку розмову їм перебив гуркіт біля дверей, і звідти одразу ж хтось басогласо запитав:
— Громадяни православні, коли ж ви дасте чистий спокій чи відпочинок храму божому! ? — Чіпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався кордубатий; барчистий, з переспілим огіркуватим носом панотець.
Громадяни православні засміялись, а піп витріщився на них круглими п'януватими очима, під якими циганськими сережками повигинались перепійні синці, несхвальне похитав головою і возгласив:
— Істинно, чую не смиреніє слізне, а єретичний сміх у храмі божому, вяще же нічто же!
— Ізиді, панотче, не бурчи даремно, бо не твій сьогодні день, — стримуючи посмішку, заговорив Григорій Стратонович. — Не погань святого і шкільного місця недостойною буряківкою.
— Не буряківкою, а сладчайшою морелівкою, — повчально уточнив отець Хрисантій, і на його досить земне обличчя ліг вираз комедійної святості. — Морелівка — воістину веселить серця, її і на благочинському соборі ухвалили.
— За що ж сьогодні ви, панотче, цмулили веселіє серця: за хрестини чи мерлини?
—— Не вгадали, — за останнє зведення Інформбюро! — він переможно підняв угору вказівний товстючий перст.
— Тоді прощаються гріхи ваші.
— Богохульник! — випалив отець Хрисантій і опустився на парту, прикривши її ряснотою тілес і одежі. — А ти відаєш, чадо младоумне, що мій отрок під самим Бреслау стодвадцятидвохміліметровим дивізіоном командує? То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робітничо-селянське соцпоходження, він, може, в полковники вискочив би, і я тоді пив би тільки генеральські коньяки!