ПОЗОЛОЧЕНЕ ОЛИВО
Третій день він топче виткі дороги Волині, а спереду ще багато днів, насичених тисячами несподіванок і прикростей...
Він ступає майже машинально, з тою тупою утомою, що почувається після неважкої, але довгої і нецікавої роботи.
Мляво й монотонно ноги одбивають кроки, а очі, стомлені змінами одноманітних пейзажів, тупо дивляться в землю.
Тільки перший день був приємний і вплинув на нього, як свіжа вода в спеку. Того дня вийшов він потай удосвіта з напівтемного міського заулка в поле і радісно вдихав приморозки дубового гаю та розлогих ланів, шорстких і сірих, як сирове небілене полотно.
Перший день був такий бадьорий, що не вірилося в труднощі довгої та небезпечної подорожі, і ноги пружинясто, по-молодечому вимірювали перші десятки верстов.
З туго набитою торбою за плечима, з полегкістю на душі та "фальшивкою" в кишені покинув він місто, затуркане політичними інтригами, спекуляціями та міщанською метушнею. Того свіжого ранку він почував себе так, ніби вискочив з багна на чисту воду, і густе морозне повітря вабило його похлюпостатись, як колись, у дитинстві, у водах рідної Кубані...
Щодо того, що той бруд ще вчора густо налипав на нього,— зараз він має намір за всяку ціну обмити його...
Свіжі струмки повітря заспокоювали нерви, думки набирали розважливо-епічного ритму.
Одягом подорожній нагадував демобілізованого дбайливого солдата, що за час служби придбав собі і шинелю, і добрі чоботи. Полотняна торба випиналася сірою опікою за плечима, а в руках — свіжовирізаний кий, що М1Г правити за серйозну зброю, хоч і був він на вигляд мирний і невразливий.
І вигляд подорожнього, і його тридцятилітній вік, і звичайне собі обличчя з руденькими, немов кусаними вусами, і навіть торба за плечима,— все відповідало соціальному сханові особи, про яку "фальшивка" запевняла всією силою підробленої печатки і підписів, що: "Громадянин Сергій Максимович Чаленко є справді учитель Матяшанської сільської школи, відпущений..." і таке інше, що звичайно пишеться у довідках.
На початку подорожі легковажні думки кружляли веселими безтурботними ластівками, і супроводив їх бадьорий цокіт консервної бляшанки об виделку в торбі. Потроху ластівки обернулися на горобців у Росени,— вони то сідали, то раптом пурхали, щоб знову десь сісти, а виделка, обгорнута в рушника, вже не стукала об консервну бляшанку.
Осінні дні потроху клякли під подувами північного вітру, потім взяли душ шелесливих осінніх дощів і, нарешті, задубіли під скляною ожеледдю.
На дорозі було сковзко, і довелося зійти на поле та слухати одноманітний хрускіт замерзлої стерні під ногами.
Та природа була прихильна до подорожнього. Об обіді подув вітер із заходу, і ожеледь од відлиги почала зникати. Подорожній знов зійшов на висипану жорствою дорогу і зняв кашкета, щоб остудити спітнілу голову. До високого білого лоба йому прилипло русяве волосся, а очі стомлено дивилися з-під важких виступів брівних дуг.
За увесь час подорожі йому траплялося дві чи три зустрічі, їхали приневолені військовою силою селянські підводи, везучи під доглядом озброєних людей військовий вантаж. Часи були тривожні, і з доброї волі мало хто наважувався виїздити в дорогу. Тому зараз, коли подорожній, озирнувшись, побачив фаетона, що безшумно котився в далині шляху, йому спало на думку сховатись, щоб не натрапити на якусь неприємну несподіванку. Та навколо була гола рівнина, і Чаленко, напустивши на себе байдужності, зійшов на обніжок.
Незабаром екіпаж наздогнав подорожнього, і елегантно зодягнений військовий з ознаками армії УНР підозріло °глянув людину на шляху.
. — Далеко йдете, добродію? — спитав він, наказавши Візникові зупинитися. Подорожній теж зупинився і відповів: ~~~~ До Житомира...
А хто ви такий будете?
Запитання було природне на ті часи і не здивувало Чаленка.
— Учитель з Матяшів, з відпустки повертаюся...
— Це, здається, під Житомиром таке село?
— Так, трохи вбік...
Старшина посвистав і з жалем подивився на вчителя.
— Ого! Натьопаєтесь ще! — а потім, подумавши, д0" дав: — Сідайте до мене, верстов тридцять підвезу.
Такого повороту справи Чаленко не сподівався. Хоч перспектива їхати, а не йти, була приваблива, та вона з деяких причин не радувала його.
Не мовчати ж увесь час, їдучи в екіпажі, а в розмові, гляди, щось і виляпаєш. Але й відмовитись їхати з старшиною не можна було, не викликавши підозрінь.
Подякувавши, Чаленко поліз до екіпажа, з приємністю скинув торбу і випростав плечі. Сидіти було і м'яко, і зручно.
Коні бігли легко, і екіпаж гойдався на пружинястих ресорах. Тепер у Чаленка знов прокинувся інтерес до пейзажів, але вже смеркалося, і синя імла завішувала далі.
— Ви звідки ж ідете? — спитав невдовзі старшина.
— З Сухарівки... У тестя гостював...
— Що там, і досі Чабрай отаманствує?
Чаленко чув про Чабрая, але напевне не знав, чи поширюється вплив його на Сухарівку, проте підтакнув.
— А що там говорять про нас?
Раніш ніж відповісти на це запитання, Чаленко подумав і одразу ж ухвалив, говорячи про політику, додержувати обивательського тону. Адже ж він учитель, не гаразд мудрий у політиці, сільський учитель, якому не личить на ній добре розумітись...
— Та що ж? Селяни, знаєте, темні, що вони можуть говорити путнього? Хіба вони розуміють, що будувати тре-ба всім і на власні кошти?.. Реквізиціями незадоволень"
— Ну, а про Петлюру що говорять?
— Що ж, Петлюру дуже люблять... Старшина весело засміявся.
— А в вас, у Сухарівці, не говорять, що, мовляв, Петлюра нічого собі чоловік, а от жінка його, Директорія, ДУ" же буржуазна?
— Ні, не чув такого,— усміхаючись, відказав Ча-ленко.
Старшина засвистав веселого марша, а потім вийняв цигарницю і запропонував своєму супутникові цигарку. Він, видимо, вирішив, що учитель — людина нецікава, а тому далі говорив неохоче.
Чаленко довго думав, як його зручніше спитати стар-шИну, відкіля він їде, і нарешті наважився:
— А ви, пане старшино, здалеку їдете?
Старшина посунувся ближче до Чаленка і напівжарт-ливим, напівсерйозним тоном спитав:
— А вам яке діло? Навіщо вам знати, відкіля я їду?
Чаленко оторопів. "Нарвався, била б тебе лиха година!" Але треба грати роль, бо в голосі старшини чулися загрозливі нотки.