— Мері!..
— Святослав!..
Мері припала до чоловікових грудей, ледве стримуючи сльози. Потім підняла лице догори. Святослав поцілував її в очі, але його погляд був не тут. Здавалося, що він уже став жильцем іншого світу… Мері відсту-пила на крок.
— Прощай, коханий мій! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втішати. Я давно перепла-кала своє горе… Скоро народиться твій син… Я зроблю так, щоб він був такий, як ти! Я хочу, щоб він теж пра-гнув завоювати Всесвіт, а не дивився в землю…
— Мері, — простягнув до неї руки Святослав.
— Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрії! Хай і син твій буде таким же безстрашним, та не для себе хай він полетить в небо, не для химерних задумів, а для того, щоб відкрити людям великий і розум-ний смисл існування!..
Святослав обхопив Мері трепетними руками, притиснув до серця.
— Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала… А я не можу інакше!.. Це — сильніше від мене!..
З’явився Роген.
— Містер Барвицький! Пора!..
Останні обійми. Мері вибігла по східцях на гелікоптер, засліпленими від сліз очима дивилася на Святос-лава, на його зблідле обличчя. Двері закрились. Заревли мотори. Гелікоптер піднявся в чорне небо.
Мері забилася в риданнях, впавши на м яке крісло…
В КОСМОС
…Барвицький і Роген залишилися вдвох. Всі робітники і службовці, що були зайняті на будівництві кос-мольота, виїхали кілька днів тому. Основний цех і допоміжні будівлі були демонтовані…
До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирішив летіти опівночі. Два космонавти підійшли до ко-рабля, який велетенським громаддям здіймався в нічне небо. Обидва були одягнені в м які спортивні костюми. Барвицький поглянув навколо, на піски, що простягнулися за межами будівництва, прислухався до тиші, що панувала кругом, і засміявся:
— Ніколи не думав, що так буде починатись політ в інші зоряні світи… Ніби й справді людство — це уява нашого Розуму, як говорять ідеалісти! Ні душі! Пустеля і ми! А хто такі ми! Як ви гадаєте, Роген?
— Досить сентиментів, Барвицький! — від повів Роген. — Чи вирішили ви, куди летіти? Я не бажаю бі-льше ждати…
— А це не має значення — особливо для вас! Давайте хоча б на Сіріус — це не дуже далеко…
— Ну що ж — уже без 10 хвилин дванадцять Ходімо…
По спіральних східцях, що вилися навколо гігантського тіла корабля, вони піднялися до половини апара-та, де містився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався біля люка, поглянув на обрій. Там горіли вогни-ки далекого міста, там мільйони людей жили заклопотаним повсякденним життям, не знаючи того, що через кілька хвилин у глибини світового простору помчиться космольот, керований і посланий генієм Людини, яка захотіла розірвати кайдани Часу і Простору…
Вітер востаннє розвіяв волосся на голові Святослава. Востаннє він повними грудьми вдихнув повітря Зе-млі.
Двері автоматично закрилися. Барвицький пройшов дві перехідні камери, які теж герметично закрилися за ним, і ввійшов у рубку, де був пульт керування. Роген ліг на м’який диван, прив’язався до нього. Святослав сів у глибоке крісло перед пультом. Подивився на годинник.
— Дванадцять! Включаю…
Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсім не відчувалось.
— Барвицький! — вигукнув Роген. — Невже ми так повільно летимо?
— Так! Швидкість я буду розвивати в розріджених шарах атмосфери.
Внизу навкруги запалало безліч огнів, ніби хто розкидав дрібний бісер. Це були великі міста Нового сві-ту. Ось все слабіше і слабіше видно їх світло. А з боку Атлантики вже наступав новий день — 18 липня 19… року. У вікна космольота вдарило сонячне проміння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блі-дозеленим туманом. Виходили за межі атмосфери…
— Увага! — сказав Барвицький. — Включаю велику швидкість, щоб перебороти тяжіння Землі і Сонця. Почнеться дія перевантаження.
Він поклав руку на важелі. Кулі-розрядники в каналі безперервно випромінювали страшної потужності імпульси сконденсованої енергії. Космольот з кожною секундою набирав швидкість.
Роген витріщив очі, хотів щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очі. Барвиць-кого теж втиснуло страшною силою в подушки крісла, зважніли руки, стало неможливо навіть натиснути будь-який важіль, але тут почав діяти автопілот, який сам регулював прискорення космольота.
Збоку почувся стогін. Барвицький поглянув Роген знепритомнів, його очі стали скляними.
— Бізнесмен, — презирливо скривився Святослав. Подивився на прибори. Швидкість була. 20 кілометрів на секунду. Вона безперервно наростала. Тяжіння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменши-лося. Трохи кололо у висках, але відчуття було нормальним. Святослав поглянув у задній перископ — Земля, подібна кольором і величиною до зеленої вишні, танула в світлофіолетовій безодні Всесвіту.
— Прощай, моя колиско! — прошепотів Святослав… Потім він піймав у спеціальний прилад Сіріус і по-чав повертати апарат, щоб зірка стала по курсу корабля. Через кілька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в передньому перископі… З кожною секундою набираючи швидкість, космічний корабель покидав рідну систему…
СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН
…Роген зітхнув, розплющив очі, звівся на ноги. В голові стояв безперервний дзенькіт. Оббита шкірами рубка. За пультом управління Барвицький. Він щось уважно вираховує…
В перископах — фіолетове небо — бездонна глибінь світового простору і мереживо знайомих сузір’їв. В одному з перископів невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабіше освітлює космольот…
Роген відстебнувся від дивана, встав. Похитуючись, підійшов до Барвицького.
— Де ми? — запитав він. Барвицький здригнув, оглянувся.
— А, це ви? Перелітаємо орбіту Юпітера. Швидкість 1000 кілометрів на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межі сонячної системи…
Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкінечну космічну далину. Пустота. Тиша. Страх — їдкий, невідступний страх почав м’якими лапами закрадатися в серце мільярдеру.
В свідомості лише тепер з явилося розуміння всієї авантюрності його задуму. Роген згадав свій кабінет на Землі, свої комфортабельні гелікоптери, свої величезні заводи і безліч підвладних йому людей, які готові виконувати кожне його слово… Непереможне бажання повернутися назад із страшної пустелі, де нема нічого, крім далеких зірок і фіолетової порожнечі, заволоділо його душею. І чим більше думав про це, тим сильніше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген підскочив до Барвицького.